Скарлет лежала горілиць на канапі, накривши обгоріле обличчя компресом із ромашковим відваром. Вона була з цього навіть рада — можна було не дивитися на янкі. Яка ж у міс Еленор витримка! Як вона гарно вигадала — покласти в бібліотеці хвору жінку. Все ж Скарлет помирала від цікавості. Вона не бачила, що відбувається, могла лише прислухатися і здогадуватися. Прогупали кроки, зачинилися двері, а потім — тиша. Капітан уже пішов? А міс Еленор і Розмарі? Також кудись пішли? Нестерпно було вгадувати. Скарлет повільно підняла краєчок вологого компресу і зиркнула одним оком.
Розмарі сиділа у кріслі за столом і спокійно читала.
— Пссс, — шепнула Скарлет.
Розмарі швидко згорнула книжку і сховала назву під долонею.
— Що? — прошепотіла вона у відповідь. — Ти щось почула?
— Ні, нічого. Що вони роблять? Де міс Еленор? Її заарештували?
— Заради Бога, Скарлет, чого ж ти шепочеш? — Розмарі заговорила звичайним тоном, що зараз видавався Скарлет мало не громовим. — Солдати обшукують будинок, шукають зброю. Збираються конфіскувати всі пістолети у Чарлстоні. Мама ходить за ними слідом, щоби вони чого зайвого не конфіскували.
І все? Скарлет відлягло від серця. В будинку не було зброї, вона знала точно, бо вже й сама шукала. Тож заплющила очі і задрімала. День видався довгий. Згадалося, як грає кров, коли хвилі шумлять і піняться за бортом стрімкого шлюпу, і на мить вона позаздрила Ретові на його нічну подорож під зорями. От би це вони з ним поїхала, а не Росс. Скарлет не боялася, що їх можуть упіймати янкі — вона за Рета ніколи не боялася. Він був нездоланний.
Коли Еленор Батлер нарешті провела солдатів до виходу і повернулася до бібліотеки, Скарлет уже міцно спала.
— Не будемо її турбувати, — тихо сказала Еленор і накрила її кашеміровою шаллю. — Нехай тут спить. Ходімо і ми, Розмарі. Ти з дороги, і я втомилася, а завтра буде насичений день.
Вона потайки всміхнулася, побачивши закладку десь посередині «Айвенго». Розмарі швидко читала. І не настільки зневажала все старомодне, як полюбляла вдавати.
Ринок наступного ранку гудів від обурення і необдуманих планів помсти. Скарлет презирливо слухала ті збуджені розмови. А на що, власне, ці чарлстонці розраховували? Що янкі дозволять у себе стріляти і нічого не зроблять? Від протестів і суперечок тільки гірше буде. Стільки років минуло — ну і що тепер з того, що після капітуляції під Аппоматоксом генерал Лі вмовив Ґранта лишити офіцерам-конфедератам особисту зброю? Південь це все одно не врятувало, і що доброго з револьвера, якщо грошей на кулі не вистачає? Що вже казати про дуельні пістолети! Кому вони збіса потрібні? З них жодної користі, ото хіба лише чоловіки хоробрістю хизуватимуться і продірявлюватимуть одне одному голови.
Але вона припнула язика і зайнялася закупами. Більше було нікому. Навіть міс Еленор недолуго ганяла по ринку, як курка з відтятою головою, і завзято перемовлялася з усіма впівголоса.
— Кажуть, чоловіки хочуть закінчити те, що почав Росс, — поділилася вона зі Скарлет дорогою додому. — Не збираються терпіти й дивитися, як солдати нишпорять у них вдома. Доведеться нам, жінкам, взяти все в свої руки — чоловікам гнів туманить розум.
Скарлет по спині пробіг холодок. Вона думала, то все пусті балачки. Вони ж не збираються далі збурювати спокій?
— Не треба нічого брати в руки! — вигукнула вона. — Треба перечекати, і все минеться. Рет із Россом, мабуть, у безпеці, інакше ми би вже дізналися.
Місіс Батлер глянула на неї збентежено.
— Скарлет, ти ж розумієш, що не можна дозволити союзній армії з нами так чинити. Вони вже обшукали кожен будинок, посилили комендантську годину, арештовують тих, хто на чорному ринку продає товари понад пайку. Якщо ми нічого не зробимо, буде як у шістдесят четвертому, коли вони взяли нас за горло і контролювали кожен вдих. Не можна цього дозволити.
«Подуріли вони, чи що? — подумала Скарлет. — Що може купка чарлстонських леді, ладних хіба розпивати чаї та плести мереживо, протиставити армії?»
Що вони могли протиставити, вона дізналася вже за два дні.
Весілля Лусінди Реґґ планували на двадцять третє січня. Вже написали запрошення, щоби другого січня порозсилати, але не довелося. «Страшно активні» — так похвалила Розмарі Батлер зусилля матері Лусінди, власної матері та всіх решти чарлстонських леді. Лусінда вінчалася о дев'ятій вечора дев'ятнадцятого грудня у церкві Святого Михаїла. Урочисті акорди весільного маршу зазвучали з кожного відкритого вікна, з кожних прочинених дверей переповненої і святково прибраної церкви рівно з початком комендантської години. У вартівні через дорогу чути було кожен звук. Якийсь офіцер зізнався потім дружині, що навіть битви в Глушині — найпершого і страшного бою посеред лісової гущавини, яким генерал-лейтенант Грант розпочав свою військову кампанію 1864 року — його солдати боялися менше, ніж цього маршу. Розмову цю чула їхня куховарка, і вже наступного дня про неї знало все місто. Чарлстонці добряче посміялися, але не здивувалися.