Тут Вітя відчув, що ось зараз почнуться ті ж самі перегони думок із словами, і спробував зупинитися. З цього нічого не вийшло і хвилин зо дві всі здивовано слухали уривчасті слова, які злітали з Вітиних уст. У нього були пропозиції, цілком продумані і зрозумілі, але висловити їх він не міг.
Цілком несподівано для всіх він сказав:
— Все!
І сів саме вчасно, бо Андрюша Кравченко вже починав сміятися, а Гриша намірявся зробити свої єхидні висновки щодо Вітиної промови.
Борис Петрович обвів очима всіх школярів, і тоді з-за спини Ніни Іванової прозвучав Клавин голос. Коли вона говорила, косиці її метлялися в повітрі, а права рука з вимазаними в чорнило пальцями витягалася вперед, наче у справжнього промовця.
— Ми мусимо розглянути це питання з усіх боків, позитивних і негативних. — Вона точно вимовила останні, недавно вичитані в книжці слова, і переможно оглянула збори. — Да, товариші, позитивних і негативних.
— Позитивних і негативних, — повторив Гриша Глузберг, неначе милуючись красою таких високовчених слів.
— Да, — повернулася в його бік Клава, — і нічого не значить, товариші, що в даному разі піонер Вася ще має у перспективі двійку з географії і виключати його з школи не можна. Да! Ми мусимо дізнатись, чому він заснув, і сказати йому, щоб він так більше не робив, а був піонером, з якого можна було б брати приклад.
— Кожна промова має свої позитивні і негативні сторони, — сказав Гриша.
— Да… дізнатись… не можна… — знову вискочив Вітька, і хоч слів було сказано дуже мало, всі його зрозуміли.
— А я думаю, що це не наша справа, — кокетливо поправляючи стрижене волосся, сказала Фіра. — Ну, заснув і більше не буде. Ну, заснув і прокинувся. Треба сказати, щоб більше цього не робив. І допомогти йому ми тут нічим не можемо.
— Неправда, — крикнув Вітя, і навіть Андрюша Кравченко спідлоба подивився на Фіру, одвернувся і пробурмотів щось таке, чого збори не почули.
Борис Петрович, усміхаючись, слухав усіх своїх вихованців, даючи їм можливість висловитися й самим прийти до якогось рішення. Проте школярі могли затягти розмови аж до вечора.
— Хто знає, у кого живе Вася? — спитав він, і ніякова мовчанка відразу ж запанувала в класі.— Що, ніхто не знає? Дивно, дуже дивно. Ну, а де він живе, ви знаєте?
— На Садовій, — відповів Андрюша, — на Садовій у сорок восьмому номері.
Борис Петрович почав розпитувати школярів, і з’ясувалося, що ніхто не знає, де і в кого живе Вася, чи є в нього батько й мати. Знали тільки те, що він ходить до школи вже третій рік, двійок у нього не було, проте про «відмінно» теж не чути. Уроки він пропускає часто і завжди каже, що був хворий, хоч інколи в цей час його можна побачити на пристані.
Оце і все, що знали про Васю школярі. Винуватити їх у тому, що вони мало цікавились товаришем, було неможливо, бо Вася тримався окремо, трохи насторожено, і близьких товаришів у нього в класі не було.
Все це здалося Борису Петровичу трохи загадковим, і він вирішив довідатися сам, чому міг Вася заснути на уроці.
— Ну, так що ж, товариші? — сказав він. — Треба нам дізнатися, як живе Вася. Сам він нам не розкаже. А нам треба було б добре знати, як живе один і наших піонерів і як це могло трапитися, що школяр заснув, слухаючи географію.
— Міцний сон — основа здоров’я, — несподівано для всіх і для самого себе сказав Гриша, але ніхто не всміхнувся, і шкільний філософ збентежено замовк. Ніна махнула рукою в його бік, і Гриша вдав, наче це сказав не він. Борис Петрович не звернув уваги на Гришині слова.
— Так як ви гадаєте? Як дізнатися? Піти мені завтра до нього додому, чи можна як-небудь довідатися так, щоб сам Вася про це не знав?
Ніна Іванова мовчала з того часу, коли всі відхилили її занадто сувору пропозицію. Тепер вона збиралася встати й запропонувати поставити Васин звіт на загальних зборах загону і там добре розпитати цього сонливого піонера про його життя. Але несподівано підвівся Андрюша Кравченко, і Нінин план загинув навіки.
Єдине, чого зараз боявся Андрюша, це того, що його не зрозуміють як слід. Говорити перед зборами він не вмів, а момент був дуже відповідальний, і від хвилювання йому навіть стискало горло. Може, він все своє маленьке життя чекав нагоди висловити такий геніальний і розгорнутий план, план командира і детектива. Він сказав так:
— Дізнатись неважко. На це ми витратимо один день. Ми посилаємо одного піонера в порт, одного на вокзал, одного до саду, є іще два-три місця, де греба бути постійно, а ще троє залишаються в запасі. Наше місто невелике. Один рач ляжемо пізніше, зате знатимемо все чисто. Всю організацію беру на себе.