Змінивши рибкам воду, Вітя зайшов у кімнату, де біля стола в глибокій задумі сидів батько. Водолаз навіть не помітив, як хлопець зайшов у кімнату. Вітя здивовано глянув на батька, озирнувся, потім здвигнув плечима і тихо вийшов.
Мати дала йому вечеряти і, поївши свіжих, добре засмажених бичків, які смачно хрумтіли на зубах, Вітя знову повернувся до батька. Він образився. Як це батько може не звертати уваги, коли він заходить до кімнати?
Але тепер Степан Тимофійович зустрів Вітю зовсім інакше.
— Ну, що приніс сьогодні, герой-рибалка? — спитав він, усміхаючись.
При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно.
«Я вже давно прийшов і заходив сюди, а ти на мене уваги не звертаєш», хотів сказати ображений Вітя, але передумав і сказав:
— П’ятдесят бичків. Усі один в один.
— Подумаєш! — перекривив Вітю водолаз. — Та коли я таким, як ти, був, то менше сотні додому й нести не хотів.
Іншим разом така зухвала насмішка, напевне, дуже б розсердила Вітю, але зараз він пропустив це повз вуха Всі його думки зосереджувалися на одному: як би це швидше й краще довідатися про високого гостя в сірому костюмі. Те, що гість був саме тут, Вітя знав напевне: недопита пляшка вина і дві склянки ще стояли на столі. Вітя довго видумував усякі способи, як би його краще підійти до цього делікатного питання, але кінець кінцем рубнув напрямки:
— Батьку, це до тебе отой чоловік приходив?
— До мене, Вітю, до мене, — все ше всміхаючись, відповів водолаз, і раптом його очі хитро скосилися на Вітю. — А ти скажи мені, Витю, тільки правду скажи, ти коли-небудь шахрая бачив?
— Ні…
— А я ж тебе просив правду сказати, — знову покосівся на Вітю водолаз, — а ти мені просто у вічі брешеш! Бачив ти шахрай, оце зовсім недавно бачив! Самого справжнього шахрая… До нас він більше не прийде. Завтра піду я куди треба — і каюк йому буде по першому розряду.
І Степан Тимофійович розповів Віті, за якою дивною і підозрілою справою приходив незнайомий:
«Дістань йому речі з «Галатеї». А «Галатея», він сам казав, належала білим. Звідки ж він знає, що там є на тій «Гадатеї». Га?
Розділ восьмий
У цей день Вася вперше в житті грав Бетховена. Музика захоплювала його, підіймала і кудись несла, пробуджуючи в ньому нові, незнані почуття.
Музика Бетховена не здалася важкою. Вася грав захоплено, а професор слухав і згадував свій перший концерт, коли він незграбно й невміло, у широкому фраку, взятому на прокат, вийшов на сцену. Його тоді зустріли насторожено, холодною і дещо глузливою мовчанкою. Багато часу минуло відтоді, а пригадується так, ніби це було вчора. Тоді зала здалася професорові тисячоголовим звіром, перед пащею якого він, маленький музикант, стояв беззахисний на яскраво освітленій естраді. Він мусив приборкати цього звіра. Як індійські факіри зачаровують змій, гидких і отруйних, так ї він мусив музикою своєї скрипки зачарувати натовп.
Тоді він грав Бетховена. Перед очима професора, немов у тумані, проносився його перший виступ.
Він глибоко замислився.
Вася закінчив грати. Професор навіть не глянув на свого учня. Схвильований Вася кілька хвилин чекав, потім безшумно поклав скрипку на стіл і сів у неглибоке крісло біля стола.
Професор мовчав кілька хвилин. Вася теж не відчував потреби говорити. У мозку бриніли останні акорди, і не вірилося, що це він, Вася, маленький Вася, хлопчик з пристані, може так схвилювати музикою старого, знаменитого професора.
— Він був глухий! — несподівано сказав професор, і погляд його спинився на клумбі, де цвіли величезні червоні канни.
Вася здригнувся. Було дивно і трохи неприємно після музики раптом почути голос професора. Професор дивився з садок. Невідомо було, говорить він до Васі, чи так, сам собі міркує над дивною і страшною долею геніального композитора, який оглух у самому розквіті своєї творчості і ніколи в житті не міг почути найкращих своїх творів.
Надходив вечір, і на веранді було тихо. Вася злякався, чи не оглух і він! Але струна задзвеніла, коли він торкнув її, і професор неначе зрозумів Васині думки й посміхнувся.