— У чому справа? — схвильовано запитала Шарлотта.
— Ти ж любиш Оскара, чи не так?
Дівчина зашарілася.
— Ну, звісно, — пробелькотіла вона. — Адже він мій кузен.
— Зрозуміло, — більше Гумбольдт не зронив ані слова.
Шарлотта відвела погляд. Що намагався сказати дядько? Можливо, він вважає, що вона має до Оскара якісь особливі почуття? Але на таке запитання вона й сама собі не могла дати доладної відповіді.
Аж тут усі, хто зібрався перед будинком, почали рахувати:
— П’ять… чотири… три… два… один…
До неба над Берліном злетіли різнобарвні ракети. Згори водоспадом посипалися іскри, а гуркіт і дим стояв, неначе на бойовищі. Зі свистом і шипінням угору рвонулася наступна партія ракет — і одразу ж в усіх церквах ударили в дзвони. Крики «Ура!» змішалися з урочистим дзвоном і вибухами феєрверку.
Настав новий рік…
Оскар зціпив зуби. Він уже обшукав усю кімнату, обнишпорив кожний куточок і всі шухляди, проте все було марно. Але ж Гумбольдт був цілком упевнений, що саме у спальні слід шукати щоденник етнографа. Однак він витратив на пошуки майже чверть години і нічого не знайшов.
Часу залишалося обмаль.
Вийшовши із спальні, він одразу ж відчинив двері ліворуч. Ця кімната, схоже, була чимсь на кшталт кабінету. І книжкові полиці, письмовий стіл, кілька стільців і секретер. На ньому — ручки, олівці, старовинна чорнильниця і стос чистих аркушів паперу.
Оскар ступив до секретеру, сподіваючись обшукати його шухлядку, та вона була замкнута. Пальці Оскара ковзнули в кишеню штанів і намацали вигадливо вигнутий металевий стрижень. Він витяг його, підніс ближче до очей, щоб роздивитися, й задоволено усміхнувся. Ось коли він знадобився. Не так уже й просто забути старі звички. В ті часи, коли хлопець нишпорив по чужих кишенях або цупив дрібний крам на вуличних ятках, цей шматочок металу завжди був його постійним супутником.
Він устромив відмичку в замок і почав обертати доти, доки не відчув опір. Що ж, виходить, не забув іще. А тепер — максимум обережності. Варто хоч трохи схибити, й німецький метал зламається. На щастя, замок секретера було як слід змащено, і він, легенько клацнувши, відкрився. Юнак вийняв відмичку зі шпарини й висунув шухляду. За вікном яскраво спалахував феєрверк, освітлюючи весь її вміст. Поштовий папір, віск для запечатування листів, олівці й… Оскару на мить перехопило подих — старий пошарпаний записничок у брудній палітурці. На дні шухляди тьмяно виблискували піщинки.
«Звідки тут узявся пісок?» — устиг подумати він і одразу ж почув за спиною кроки. Хтось ішов коридором, наближаючись до дверей кабінету. Оскар випустив із рук щоденник і миттєво засунув шухляду на місце, замкнувши її відмичкою. Потім набув байдужого вигляду й удав, ніби уважно дивиться у вікно. Віддзеркалення в шибці підказало: незнайомець помітив його й зупинився у дверях.
— Як ти опинився тут, мій хлопчику?
Господар будинку власною персоною!
Оскар обернувся, удавши, що здивований.
— О, герр Беллхайм! — голос у нього зрадливо тремтів, і хлопець нічого не міг вдіяти.
— Що ти тут робиш?
— Я заблукав, — збрехав Оскар. — Убиральня внизу була зайнята, і я подумав, чи не пошукати іншу на другому поверсі. Аж тут почався феєрверк. Гарно, чи не так? — Він і сам розумів, що белькоче якусь нісенітницю, проте йому більше нічого не спадало на думку.
Етнограф зачинив за собою двері й зробив кілька кроків до Оскара. В того аж серце в горлі закалатало.
Беллхайм перевів погляд з Оскара на секретер, потім простягнув руку й помацав замок. Цієї миті мужність остаточно залишила юнака. Він дещо помітив. Те, що мав би помітити набагато раніше.
— Скажи, тобі сподобалося свято?
— Що?.. А, так! Дуже!
— Твоя кузина — чарівна панянка. Гадаю, вона зараз шукає тебе скрізь. Не засмучуй дівчину, йди мерщій до неї.
— Так, звісно, ви маєте слушність. — У Оскара пересохло в горлі. Не дуже приємна бесіда.
— І поквапся. Щасливого Нового року, мій хлопчику!
— І вам також. Від щирого серця вітаю вас і вашу дружину!
Беллхайм кивнув і обернувся до вікна.
Оце й усе. Жодних звинувачень, жодних докорів. Оскар відступив до дверей.
— Будь ласка, вибачте мені, що я зайшов до вашого кабінету без дозволу.
— Пусте, мій хлопчику, не переймайся. Та гляди ж, не забудь переказати всім мої вітання. А я, мабуть, залишусь тут, подивлюся феєрверк із вікна. Тут набагато затишніше, — усміхнувся він.
Оскар відчув, як у нього раптом стало легко на душі. Беллхайм не помітив, що хлопець порпався в його секретері.
— Дякую за гостинність! — вигукнув він. — Бажаю вам успіху у ваших нових виступах для публіки! Гадаю, що ваша розповідь про метеорит буде ще цікавішою.
Він прикусив язика. Адже він не мав знати про це. Та нічого не вдієш, що сказано, те сказано.
Етнограф обернувся так повільно, ніби він перебував у тісній діжці з медом. Його очі смарагдово зблиснули.
— Ти щось сказав про метеорит, мій хлопчику?
12
Шарлотта більше не могла приховувати свого розчарування. Оскар так і не з’явився. Чарівний момент було втрачено, можна повертатися до будинку. А, до того ж, це недоречне дядькове зауваження! Невже він і справді вважає, що вона закохана в Оскара?
Смішно, їй-право.
У неї в душі змішалися розчарування й тривога. Що відбувається з цим хлопчиськом? Іноді вона його просто не розуміла. Невже так важко бути пунктуальним, хоча б у такий момент? Оскар і раніше цим грішив, проте зараз перевершив самого себе.
А що коли він зовсім і не винен? Можливо, йому потрібна моя допомога?
Дівчина ладна була вже повернутися до будинку, коли відчула на своєму плечі знайому руку.
— Ні, зараз іще не варто!
Гумбольдт! І обличчя в нього дуже серйозне.
— Дай йому спокій. З ним усе гаразд.
Виявляється, він не лише прочитав її думки, але й точно знає, де Оскар і що з ним сталося.
— Звідки ти знаєш?
— Знаю, і квит.
Шарлотта насупилася:
— Не хочеш пояснювати?
— Він виконує моє доручення.
Шарлотті знадобилася лише одна секунда, щоб усвідомити дядькові слова.
— Доручення? — Вона помовчала. — Ти маєш на увазі… О, ні! Ти що, примусив його зробити щось жахливе?
— Лише заради справи, — відповів учений. — Він має щось для нас роздобути. І лише Оскар здатний зробити це за такий короткий час.
— А якщо його спіймають?
Гумбольдт відвів очі вбік.
Шарлотта відчула, неначе крижана рука дедалі міцніше стискає її серце…
— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.
Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.
— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…
Оскар позадкував.
— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!
— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.
Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.
Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?
Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.
Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.