— Готово! — гукнув він і підняв угору великий палець. Шарлотта натиснула на важіль, і ланцюг із бряжчанням полетів униз. Тридцять метрів… сорок… Знизу по чувся глухий удар.
Оскар перехилився через фальшборт і лайнувся. От дідько! Якір висів у повітрі над самою землею, вдаряючись об каміння й високі дерева, аж поки не застряг у розпадині між двома скелями. Шарлотта зафіксувала ланцюг. Міцний металевий стрижень зі скреготом зупинив обертання барабану, й він застиг нерухомо.
Корабель струснуло. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Повітряне судно зупинилося. Гумбольдт відхилив важіль назад і перевів двигуни в режим малого ходу. А потім поспішив до своєї команди.
— Чудово! — похвалив він, оцінюючи висоту судна над землею. — Тепер залишилося тільки дочекатися підходящого вітру й розвернути «Пачакутек».
20
Коли за допомогою якірного ланцюга судно підтягли ближче до розпадини, стало зрозуміло, що пасажирська гондола висить на висоті всього близько десяти метрів від поверхні землі. Незабаром мандрівникам удалося спустити вниз мотузяну драбинку. Тепер необхідно було закріпити швартови. Шарлотта подивилася на прилад, що показував температуру двигунів. Їй було доручено стежити за тим, щоб мотори ні в якому разі не перегрівалися, але й не зупинялися зовсім.
Гумбольдт скинув руку.
— Поки що все нормально! — гукнув він. — Перекривай водень, ми спробуємо обійтися без двигунів і посадити корабель вручну.
Шарлотта натиснула на педаль. Із натужним хрипінням двигуни замовкли. Вона полегшено зітхнула: перший етап було виконано.
Залишалося якомога надійніше закріпити «Пачакутек» і опустити його на ґрунт. На щастя, вітер почав ущухати. Оскар кинув за борт швартові канати. Із їхньою допомогою він мав зафіксувати корабель на землі як мінімум у чотирьох точках. Тільки тоді йому не загрожуватимуть пориви вітру. Проте ураган із новою силою обрушився на повітряне судно, якірний ланцюг натягнувся. Гумбольдт поспіхом кинувся до драбинки, покликавши за собою Елізу й Шарлотту.
— Мерщій! — гукнув він. — Потрібна ваша допомога. Ланцюг не зможе довго втримувати корабель. Спускаймося вниз, щоб закріпити канати. Не можна гаяти ані секунди!
З цими словами він переліз через фальшборт на мотузяну драбинку. Шарлотта поспішила слідом за ним. Тримаючись за поруччя, вона ступила на тоненькі дерев’яні східці. Корабель страшенно розхитувало. На щастя, поряд опинилася Еліза.
— У тебе все чудово вийде, — стоячи біля борту, підбадьорливо промовила вона. — Тільки не дивися вниз.
Шарлотта замружилася від страху й відпустила поруччя. Драбинка безладно метлялася в повітрі. Сходинка, ще одна, ще півдесятка — аж ось вона вже майже внизу. Серце калатало, подих уривався. Нарешті, вона знову відчула під ногами твердий ґрунт.
Невдовзі спустилася й Еліза.
— Дивно, а куди подівся вітер? — Гумбольдт здивовано озирнувся.
Повітря навколо них зробилося нерухомим. Трава, яка ще мить тому хилилася до землі, випросталася. Пісок і пил уляглися й покривали землю тонким рівномірним шаром. Над саваною запанувала глибока тиша. Лише якірний ланцюг «Пачакутека» трохи подзенькував, усе ще розгойдуючись.
Гумбольдт зірвав кілька сухих стеблинок і відкинув убік, бурмочучи:
— Дуже, дуже дивно… Цей раптовий штиль…
— Що тебе непокоїть? — запитала Шарлотта.
— Я вже бачив щось подібне в пустелі Гобі багато років тому.
— І що ж сталося потім?
— Щось страшне! — Гумбольдт витяг із своєї сумки з інструментами барометр. Стрілка коливалася біля нижньої поділки шкали. Він із недовірою постукав по корпусу і підніс прилад до вуха. — Дуже цікаво… — Приклавши до рота обидві долоні, він гукнув угору: — Оскаре!
Над фальшбортом з’явилася голова юнака:
— Слухаю?
— Ти бачиш щось незвичайне?
— А що саме я маю бачити?
— Ну, якісь там атмосферні явища. Особливо в тому боці, звідки дув вітер.
— Але ж він ущух!
— Ось саме це мене й непокоїть. Розглянься навколо як слід. Якщо помітиш щось незвичайне, доповідай.
— Гаразд.
Шарлотта спохмурніла:
— Я не розумію…
Цієї миті з палуби «Пачакутека» почувся вигук. Оскар указував на схід:
— Там… он воно!
Голови тих, хто вже встиг спуститися на землю обернулися в тому напрямку.
— Що? — гукнув Гумбольдт. — Що ти бачиш?
— Я… я не знаю… це важко описати… Дуже страшно!
Шарлотта подивилася на схід. Обрій світився похмурими барвами. Верхня межа хмар раптом почала набувати вугільно-чорного відтінку. А там, де хмари закінчувалися, небо було тьмяного зеленкувато-бірюзового кольору, який дедалі темнішав, наближаючись до забарвлення на обрії.
Дівчина прислухалася.
Це їй здалося, чи насправді вона почула віддалений гуркіт грому?
— Що це? — прошепотіла Шарлотта.
Учений виліз східцями мотузяної драбинки трохи вгору, щоб подивитися. Прикривши долонею очі, він пильно вдивлявся в північну частину небосхилу. Після цього зістрибнув на землю й процідив крізь зуби:
— Боже милий! Тільки цього нам і не вистачало.
Лихо насувалося на мандрівників зі швидкістю залізничного потяга. Темна смуга на півночі незабаром перетворилася на похмуру стіну. Оскар із острахом спостерігав за цими моторошними змінами. Здавалося, що по савані сунула височезна лиховісна хвиля, яка поступово забирала в себе денне світло. В надрах вугільно-чорних хмар усе кипіло й вирувало. Там світилися блискавки і глухо гуркотів грім.
— Мерщій спускайся вниз! — наказав Гумбольдт.
— Чому вниз? — гукнув у відповідь Оскар. — Можливо, ми ще встигнемо злетіти і якось уникнути цієї негоди?
— Ні, вже запізно! — прокричав учений. — Поки ми зніматимемо судно з якоря, нас накриє шквал. Треба негайно знайти собі якусь схованку. Поквапся!
— А «Пачакутек»?
— Забудь про нього. Добре, якщо нам самим удасться залишитися живими. Вціліти в піщаній бурі майже не можливо. Хутчіш! Кидай рюкзаки через борт і спускайся!
Тон, що ним батько вимовив ці слова, красномовно свідчив, що ситуація вкрай серйозна. Оскар уже збирався було спуститися за борт, коли згадав про Вілму.
Ківі щось давно не було видно. Мабуть, вона сховалася у своєму улюбленому куточку — темній комірці поряд із штурвалом на командирському містку.
Буря була вже зовсім близько. Оскар міг роздивитися, як вирують і клекочуть маси піску, здійняті вітром. Він бігцем перетнув палубу й піднявся на місток. Комірка була порожня. Куди ж поділася ця пташка?
— Вілмо!
У вируючому повітрі його голос було зовсім не чути В центрі палуби був розташований люк, що вів у трюм, до кают. Оскар швиденько зазирнув туди — в глибині металася перелякана Вілма, не знаходячи виходу. Юнак прожогом кинувся вниз, схопив ківі й посадив собі за пазуху
Та часу на порятунок уже зовсім не залишилося. Небо перетворилося на пекло. Пісок, змішавшись із повітрям, остаточно закрив сонце, й савана поринула у глибокий непроглядний морок.
Юнак перекинув ногу через борт і ступив на сходинку. Вітер несамовито тріпав мотузяну драбинку. Внизу Гумбольдт відчайдушно намагався хоч якось утримати її.
— У чому справа? Чому ти… Втім, зараз це вже не важливо. Кидай Вілму вниз — я її спіймаю. Ми все ж таки знайшли де сховатися.
Оскар зробив усе так, як йому казали, оглянув наостанок палубу й почав спускатися. Шалений шквал налетів на «Пачакутек». Тонни піску обрушилися на корабель, і юнак миттєво опинився в самому центрі розбурханої стихії. Гумбольдт зараз здавався йому лише невиразною тінню, яка металася на землі, безладно вимахуючи руками і щось вигукуючи. Здається, батько хоче, щоб він зістрибнув, але ж до землі ще залишалося принаймні три метри. Однак часу на роздуми та коливання вже не було: над його головою пролунав страшенний тріск, за яким почувся металевий брязкіт. Що б це могло означати? Раптом «Пачакутек» затремтів, зрушив із місця й почав підійматися вгору.