«Усе буде гаразд, ось побачиш».
Поволі, долаючи біль, Оскар підняв руку. Вухаті на падники позадкували й заскавчали. Звиваючись від люті і страху, вони тулилися одне до одного. Оскар підповз до ватажка. Той спочатку глухо загарчав, а потім почав перелякано дзявкати. Коли ж Оскар наблизився до тварини на відстань витягнутої руки, пес стрімко розвернувся й кинувся навтьоки. Слідом за ним побігла й уся зграя.
Юнак деякий час стежив за ними, відчуваючи, як непритомніє, а потім долілиць упав на землю.
Еліза застогнала від жаху. Її очі закотилися так, що здавалися зовсім білими.
— Ні, ні! Забирайся, не смій! Дайте йому спокій…. Іди геть! Геть звідси!
— Що сталося? — Шарлотта схопила її за руку. — Щось із Гумбольдтом? Ти бачиш Оскара?
Еліза не відповідала, похитуючись із боку в бік, як за смучена й розгублена дитина.
— Усе… буде… гаразд, — пробурмотіла вона, і голос у неї став якимсь чужим. — Ти станеш вільним.
— Вільним? — Шарлотта остаточно заплуталася. — Від чого?
— Все буде гаразд, ось побачиш…
Гумбольдт зупинився. Агресивне дзявкання, що долинало здалеку, змінилося на боязке виття. У ньому звучав панічний страх. У хащі почувся якийсь шум і тріск сухих гілок, а потім усе затихло. Він бачив, як із заростей баобабів вискочила невиразна тінь. За нею друга, потім ще і ще.
Те, від чого тікали тварини, напевне, перебувало в гущавині лісу. Гумбольдт поміркував, чи не варто ризикнути й подивитися на власні очі, що ж там таке, та вирішив утриматися. Вчений не мав наміру наражатися на невідому небезпеку.
Він уже збирався було іти своєю дорогою, коли долинув якийсь новий, ледве чутний звук. Його джерело перебувало десь поблизу.
Людський стогін!
Учений вихопив шпагу з піхов. На відполірованому клинку зблиснув сонячний промінь. Міцно стискаючи зброю в руці, він обережно просувався в глиб лісу. Дерева тут росли так густо, що йти між ними Гумбольдту дововилося дуже повільно. Серце шалено калатало. Він був готовий до того, що зараз на нього може кинутися гієновий собака, однак нічого такого не сталося. Навколо панувала тиша, не було чути навіть коників і цикад. Замовкли і пташки.
Раптом щось у сухій траві привернуло його увагу. Спершу він вирішив, що це труп мертвої тварини, та, підійшовши ближче, зрозумів, що перед ним людина. Убита або тяжко поранена.
Наступної миті йому перехопило подих від хвилювання.
— Боже милий! — лише й зміг прошепотіти він, зрозумівши, хто перед ним. — Оскаре!..
27
Макс Пеппер ніколи раніше не потрапляв у такі місця. Телеграфна станція в Дакарі виявилася крихітною халупою, до якої напхалося стільки людей, що нічим було дихати. Впритул один до одного люди сиділи на ослонах і ящиках, на підлозі, навіть на підвіконнях. Усі погляди були звернені до сусіднього приміщення, де сумлінно працювали, змокрівши від напруги, начальник телеграфу й обидва його службовці.
Люди сунули сюди звідусіль зовсім не для того, щоб відправити телеграму, а для того, щоб хоч краєчком ока побачити незвичайні машини та стрічки з повідомленнями, які виповзали з двох блискучих металевих ящиків. Місцевий телеграф приваблював до себе силу-силенну людей, і навіть суворий начальник уже не намагався вигнати чорношкірих глядачів із свого офісу. Єдине, чого він зміг домогтися, — дотримання цілковитої тиші.
Пеппер насилу відшукав собі місце між двома дуже різними людьми. Ліворуч від нього сиділа огрядна темношкіра жінка, загорнута у строкату національну одіж. Жінка весь час жувала листкове печиво. Праворуч опинився низенький літній чоловік у чалмі та з ріденькою борідкою. Жінка пошепки запропонувала Максу пригощатися, та він ввічливо відмовився.
Повітря тут було таким густим, хоч скибками нарізай. Крізь відчинені двері можна було бачити обох операторів і їхні старі телеграфні апарати з начищеними до блиску бронзовими й латунними деталями. Один із операторів сидів за апаратом і старанно вистукував щось на клавішах, другий витягав паперову стрічку з приймального пристрою і зачитував уголос те, що на ній було написано.
Макс глянув на годинник. Але чому вони й досі зволікають?
Йому ледве вдалося відірватися від найманців, які всюди супроводжували обох журналістів. Він заявив, що на кораблі намокли всі його запаси паперу. Гаррі взявся провести Макса до кварталу, де були крамнички з письмовим приладдям. Переконавшись, що за ними не стежать люди Уїлсона, обидва круто змінили маршрут і щодуху кинулися на телеграфну станцію. Пеппер розумно вирішив, що їм із Гаррі буде спокійніше, якщо мисливець на метеорити нічого не знатиме про це.
На щастя, про американців на деякий час забули. Весь загін був зайнятий перевантаженням багажу й експедиційного спорядження на поїзд. Експрес Дакар — Нігер відходив о третій, і в їхньому розпорядженні залишалося трохи менше години.
Макс знову подивився на циферблат. Уже близько години вони сидять у цьому тісному приміщенні, щоб отримати відповідь його колеги Малкольма Ернстона з «Лондон Тайме» на телеграму з проханням перевірити, чи не було останнім часом якихось надзвичайних подій або непорозумінь за участі французьких і англійських учених. Шансів отримати відповідь за такий короткий час майже не було, але тут, у Дакарі, вони мали останню нагоду роздобути ці відомості. Щойно вони сядуть у вагон потягу, як зв’язок з усім світом увірветься на кілька тижнів. Треба було спробувати отримати цю важливу телеграму.
Малкольм був давнім другом Пеппера. Вони з Максом разом навчалися в коледжі й час від часу обмінювалися інформацією. Щоправда, у Макса виникли певні сумніви, адже Малкольм був британським підданим і патріотом. Чи схоче він ділитися відомостями, що можуть дискредитувати його батьківщину?
Раптом запрацювала машина, що приймала повідомлення. Між гумових коліщат з’явилася паперова стрічечка. Оператор скочив на ноги й підійшов до апарату. Прочитав початок і кивнув до Пеппера:
— Мсьє, це для вас!
У натовпі почали перешіптуватися. На Макса дивилися десятки цікавих очей. Низенький дідуган у чалмі радісно усміхнувся йому.
Коли оператор переконався, що повідомлення повністю отримане, він відірвав стрічку, поділив її на рядки й наклеїв на чистий телеграфний бланк. Потім склав аркушик, запечатав у конверт і передав його своєму начальнику. Макс квапливо підвівся, заплатив за рахунком, забрав повідомлення й вийшов на вулицю.
Босуелл стовбичив на розі вулиці під пальмою і пихкав своєю смердючою сигарою.
— Надто довго, — докірливо промовив він. — Якщо досі Уїлсон ні про що не підозрював, то зараз він не подарує нам такої тривалої відсутності. Тобі вдалося щось з’ясувати?
Макс утомлено посміхнувся.
— Ми отримали відповідь, а це головне, — він помахав конвертом.
— Що там?
Макс розірвав конверт довгим нігтем лівого мізинця і витяг бланк.
— «Вітаю, Максе, — прочитав він. — Крапка. Отримав твій запит. Крапка. Знайти інформацію виявилося непросто. Крапка. Справу тримають у секреті. Крапка. Французького астронома Франсуа Лакомба вбито на дуелі Джейбсом Уїлсоном. Крапка. Її величність призначила судовий розгляд. Крапка. Газети мовчать. Крапка. Дипломатичні відносини між Францією й Англією прохолодні. Крапка. Ви маєте якнайшвидше залишити Дакар. Крапка. Бажаю успіху. Крапка. Малкольм».
— Дай глянути! — Босуелл вихопив бланк із Максових рук. — Не може бути! — схвильовано вигукнув фотограф. — Адже Франсуа Лакомб був одним із корифеїв астрономічної науки наших днів! Він зовсім недавно прибув із Парижа до Лондона, щоб зробити там свою доповідь…
— І чим усе це для нього закінчилося? — похмуро зауважив Макс. — Але чому ж власті не заарештували Уїлсона? У Сполучених Штатах його б затримали доти, аж поки не було б з’ясовано всі обставини справи.
— Але ж ідеться про Великобританію, друже, — у словах Гаррі прозвучала неприхована гордість. — Це означає, що до справи долучилися певні високопосадовці. І не забувай, Уїлсон має величезний авторитет у цих колах. Малкольм пише, що відбулася дуель, а в таких випадках слідство найчастіше заходить у глухий кут. Неспроможним виявляється й суд. Хоча це і варварський спосіб розв’язання суперечок, але в таких країнах, як Англія, Франція й Іспанія, до дуелі й досі ставляться шанобливо. Питання честі — що тут поробиш!