Раптом звідкілясь долинула ірландська мелодія. Гаррі Босуелл, який сидів навпроти Пеппера, заглибившись у старий номер «Геральд Трибун», нашорошив вуха. Макс також відірвався від своїх нотаток.
— Це, часом, не голос Патрика О’Ніла?
А заразом і Уїлсона, — додав фотограф, ховаючи газету в кишеню. — Ходімо подивимося. Я давно вже хотів розім’яти ноги.
Пеппер зняв окуляри, відклав блокнот і самописку й із насолодою випростався. Він і сам був не проти прогулятися. В тісному задушливому купе неможливо було зосередитися на роботі. Та й ця бісова одноманітність позбавляла його будь-якого натхнення. Тож буде доречною і така пригода.
За дверима купе страшенно смерділо потом, чорним тютюном і дешевим одеколоном. У потяг насідало стільки народу, що двері ледве зачинялися. У першому класі було трохи вільніше, але другий і третій ущент заповнили дрібні торговці й робітники. Були серед них і туземні пройдисвіти, які втекли від поліції і їхали шукати собі долі в чужих краях. Макс іще ніколи не бачив такої строкатої мішанини з людей, які належали до різних племен і народів. Те, що в нього на батьківщині називали «Диким Заходом», порівняно з експресом Дакар — Нігер було просто дитячою забавкою.
Гаррі попрямував до купе Джейбса Уїлсона. Однак, на його подив, воно виявилося порожнім. Нікого не було й у сусідніх купе. Він зупинив кондуктора й запитав, куди це поділися англійці. Той чомусь скривився й указав на стелю.
Гаррі здивовано скинув брови вгору.
— На даху вагона?
Пеппер не міг повірити.
— Що їм там знадобилося? Хіба це не небезпечно?
Вираз обличчя в кондуктора зробився жалісним. Босуелл, навпаки, почав широко усміхатися.
— Ох уже цей О’Ніл! Завжди він щось таке утне! Шкода, що нас не покликали. Ходімо мерщій, Максе! Таке видовище не можна проґавити.
Пеппер не встиг заперечити, як Босуелл опинився вже в кінці вагона й відчинив двері до тамбура. Довелося йти слідом.
Розжарений вітер одразу скуйовдив волосся. Повз них стрімко пролітала савана. Дивна річ — якщо дивитися з вікна купе, швидкість потягу здавалася набагато меншою.
У тамбурі Босуелл щось пошукав угорі, а потім проголосив.
— Та ось же вона, ця бісова драбинка. Зараз побачимо, чи насправді вони там.
Він потягнув до себе металеву розкладну драбинку й поліз кудись угору.
— Ти ж знаєш, що я страшенно не люблю висоти, — почав було Макс, натякаючи на їхні пригоди в Перу, та Босуелл уже зник. За кілька секунд у отворі на даху з’явилася його скуйовджена голова.
— Піднімайся мерщій! — гукнув він. — Вони тут — і О’Ніл, і Уїлсон. Схоже, вони там зовсім непогано влаштувалися.
Потім фотограф знову зник.
— Непогано… — сумніваючись, пробурмотів Макс. — Якщо ви вирішили скрутити собі в’язи, то до чого тут я?
Він кинув погляд за вікно, подумки попрощався з життям і поліз слідом за приятелем.
Уїлсон і його команда юрмилися на даху вагона. До них приєдналися місцеві мешканці, плескаючи в долоні й схвально вигукуючи щось. Макс підійшов ближче. Залізний дах виявився слизьким і похилим. Вітер несамовито тріпав одяг. Не було ані поручнів, ані будь-якої опори, за яку б можна було вхопитися.
Тепер Макс зрозумів, звідки долинала ірландська мелодія. Патрик О’Ніл награвав на гітарі, а Джонатан Арчер і ще дехто з людей Уїлсона відбивали ритм і витанцьовували на розжареному даху. Здавалося, вони не зважали ані на висоту, ані на швидкість.
— А ось і наш Пеппер! — вигукнув Уїлсон, побачивши журналіста. — Чудово, що ви вирішили до нас приєднатися. Нам було вже несила сидіти в цих задушливих купе, й ми вирішили влаштувати собі невелике свято. Приєднуйтеся!
Макс аж ніяк не збирався щось святкувати, проте вважатися серед своїх відлюдником і мізантропом йому теж не хотілося.
— Хочете пива, Пеппере?
— Пива? — здивувався Макс. — А де ж, на Бога, ви його тут узяли?
— У бельгійського торговця, який спершу правив за нього астрономічні гроші. Та ми його вмовили трохи скинути ціну, — усміхаючись, відповів Уїлсон, указуючи на ящик біля себе. — Скуштуйте цього пійла. Тепле, як коров’яча сеча. Але ми у себе в Англії звикли до такого. — Пролунав дружний регіт. Уїлсон передав Максу пляшку й підняв свою: — За успіх експедиції!
— Із задоволенням! — Макс зробив великий ковток.
Пиво виявилося на диво смачним і, незважаючи на свою температуру, освіжало. Ще кілька добрячих ковтків, і Макс уже тримався набагато впевненіше. Більше того — він навіть отримував задоволення від перебування на даху вагона. Сонце палило шкіру, пиво звеселяло душу, а страх десь подівся…
— Просто як в Індії, — засміявся Арчер. — Там ми лише так і подорожували. Одного разу спробуєш, і ніколи вже не схочеш їздити інакше.
Патрик О’Ніл зробив паузу, щоб промочити горло, і знову взявся за гітару. Десь знайшлася скрипка, і хлопці на два голоси загорлали веселу ірландську пісеньку «Кам’яниста дорога». Макс знав і любив її з дитинства, тож надихнувся й підтягнув приспів.
Потім, допивши пиво, він закинув пляшку кудись далеко в савану й почув, як вона дзенькнула, розлетівшись на тисячу осколків. Усі навколо реготали й горлали, відбивали ритм по залізному даху, а відтак неможливо було всидіти на місці й не затанцювати.
Гаррі глянув на друга з посмішкою.
— Ну, що? Здається, тобі вже тут подобається?
— Ще б пак! — відповів Макс. — Просто здорово! Це, мабуть найкраще, що трапилося зі мною за всю цю поїздку. Затанцюймо разом?
— Ну вже ні, дорогенький. І тобі раджу бути обережнішим. Потяг може різко загальмувати, і тоді ти втрапиш просто гієнам на обід.
Та Макс уже не чув цього. Музика гриміла на повну, волосся майоріло за вітром. Давно вже він так не веселився. У нью-йоркських тавернах журналіста добре знали як знаменитого виконавця джиги, старовинного ірландського танцю, і він навіть кілька разів перемагав на танцювальних змаганнях. І хоча зараз у нього не було підходящого взуття, та це йому не заважало.
Дуже скоро всі помітили, що цей борзописець із Нью-Йорка вишкварює нівроку, й почали його заохочувати, вигукуючи та плескаючи в долоні. Джонатан Арчер танцював поряд із ним доти, поки не зрозумів, що Макса йому не перетанцювати. Журналіст був неперевершеним: його ноги злітали вище й вище, а стрибки ставали дедалі ризикованішими.
Темп танцю стрімко прискорювався, пальці Патрика О’Ніла злітали над струнами.
Саме тут усе й сталося. Макс опинився надто близько до краю вагонного даху. Зачепившись черевиком за його жерстяний край, він похитнувся й безладно замахав руками, намагаючись втриматися на похилій поверхні. Та будо вже запізно. Пеппер устиг помітити, як закам’яніла усмішка на обличчі Босуелла, як від жаху розширилися його очі, — й почав падати.
Раптом його схопила за комір дужа рука. Поряд із ним стояв Уїлсон.
Усе сталося надто швидко, майже не помітно для ока. Він відчув лише гострий біль у лікті, залізні руки на шиї й на плечах і одразу ж побачив, що знову стоїть на вагонному даху.
Музика увірвалася.
Всі спантеличено мовчали, втупившись у нього очима.
Гаррі отямився першим.
— Господи, Максе! Ще мить, і ти б розбився на смерті. Я ж тебе попереджав!
— Я просто йолоп, — Пеппер відкинув із лоба мокре пасмо волосся. Він миттєво протверезів, і лише ноги тремтіли так, що коліна підгиналися, і йому довелося сісти просто на іржаве залізо.
Наступної секунди поруч із ним опинився Гаррі.
— Як ти ся маєш, друже??
— Не переймайся. Просто трохи стомився, — Макс оглянувся на свого рятівника.
Уїлсон стояв біля нього, спиною до сонця. Журналісту довелося примружитися, щоб роздивитися обличчя мисливця на метеорити. Та все одно він нічого не побачив, окрім блиску сріблястого штучного ока.