Піднявшись трохи вище, мандрівники зупинилися, щоб розглянутися довкола. Шарлотта ковтнула трохи води з фляги.
— Не знаю, — задумливо промовила вона. — Щось я сумніваюся стосовно цього каньйону. Вище він уривається, не доходячи до краю плато, а ми все ще не виявили ані стежки, ані драбинки. Такими стрімкими схилами без альпіністського спорядження нам, звісно, не піднятися й на сотню метрів.
Гумбольдт глянув угору. Небо з глибини каньйону здавалося вузькою синьою стрічкою.
— Не забувай, ми так і не розшифрували другу частину Беллхаймових нотаток, — сказав він. — Там сказано: «Далі — слонячий хобот».
— Я вважала, що каньйон — це і є «хобот», — заперечила Шарлотта. — Він такий само вузький та довгий.
— Каньйон? Навряд чи, — учений похитав головою. — Беллхайм загадав непросту загадку. Вважаю, що нам слід шукати те, що хоча б якимсь чином можна співвіднести зі слонами.
— Можливо, він мав на увазі якусь брилу особливої форми, — припустив Оскар. — Щоправда, єдина брила, що хоч трохи схожа на слона, який лежить на землі, розташована просто внизу, біля стежки, якою ми сюди прийшли. Вона проходить упритул до гірського схилу, й ми ледве пролізли повз неї, пригадуєте?
— Так-так, — в очах Гумбольдта спалахнув знайомий блиск. — Ходімо, подивимося на неї уважніше.
Він обернувся й почав спускатися. Оскар, охоплений азартом пошуків, поспішив за ним.
За чверть години вони знову стояли біля стежки. Брилу пісковику вигадливої форми не довелося довго шукати — вона різко виділялася серед довколишніх скель. Гумбольдт обійшов круг неї в пошуках підходящого виступу, який допоміг би йому вилізти на верхівку, й невдовзі вже стояв нагорі. Він випростався, щоб оглянутися довкола й одразу ж закричав:
— Ти вгадав, Оскаре! Піднімайся сюди мерщій!
Один за одним мандрівники видиралися вгору крутим боком скелі. І, ще не встигнувши віддихатися, вони все зрозуміли. Просто перед ними у скельній стіні, до якої було звернуто «голову» слоноподібної брили, зяяв темний отвір. Відстань між брилою та гірським схилом не перевищувала півметра.
— Схоже, що це він і є — слонячий хобот, — Гумбольдт указав на печеру.
Оскар підійшов ближче й зазирнув усередину.
— Овва, та тут же протяг! Схоже, що цей тунель має інший вихід… — Він несподівано замовк. — Дивіться, що я знайшов! — Юнак нахилився й підняв із землі уривок промащеного паперу, що застряг між камінням. — Що це таке?
Гумбольдт узяв знахідку й підніс ближче до очей.
— Це, якщо не помиляюся, частина упаковки від магнієвого смолоскипу. — Він відкрив свою наплічну сумку й витяг звідти прямокутний пакет. — Приблизно такого самого, як і цей. Входить до комплекту спорядження будь-якої серйозної експедиції, тому що може горіти не лише в повітрі, а й під водою… Ось, погляньте. Тут навіть збереглася частина етикетки й печатка!
— «Берлінський університет, — пошепки прочитала Шарлотта. — Професор Рихард Беллхайм».
— Ну як, вам потрібні ще якісь докази? — запитав дослідник. — Ні? Тоді вперед. Оскаре, як ти гадаєш, ми проліземо в цю діру?
— Ми ще не такі гладкі, проліземо, — недбало змахнув рукою юнак.
— Сподіватимемося, що так воно і є.
З цими словами Гумбольдт запалив смолоскип, і всі четверо рушили в глиб скелі.
32
Попереду мерехтіла крихітна пляма світла. Серце Оскара ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Смолоскип Гумбольдта згас хвилину тому, й у тунелі зробилося зовсім темно. Оскар не любив темряви, не любив перебувати в замкненому просторі, не любив не мати точки опори, не розуміти, де верх, а де низ. Через це виникало якесь неприємне відчуття, ніби похований живцем.
— Залишилося зовсім трохи, — почувся голос ученого. — Метрів із тридцять-сорок.
У вухах лунко вчувалося, як скрегочуть об каміння його важкі чоботи з металевими підківками. Згори сипалося дрібне каміння. Пилом засипало очі й забивало ніс. Оскар кашляв і сопів, але намагався не відставати від своїх супутників.
Поступово світла пляма почала збільшуватися. Гумбольдт і Шарлотта, які йшли попереду, вже вибралися назовні й тепер допомагали Елізі. Наближаючись до виходу з тунелю, Оскар бачив їхні обличчя. Рюкзак із Вілмою та запасом води у флягах, здавалося, важить не менше, ніж півтонни. Він тягнув хлопця донизу, ніби невідома сила намагалася втримати його в пітьмі й не дозволяла вийти до сонячного світла. Юнак зціпив зуби і рвонувся вперед. Іще кілька метрів. Сонце на мить засліпило його. Він відчув, як його обхопили сильні руки, витягли зі скельного отвору і знову опустили на землю.
— Чудово, мій хлопчику! З тобою все гаразд? — голос Гумбольдта повернув його до дійсності.
Оскар кивнув.
— Здається, так, — через силу усміхнувся він. — Ось тільки пилу наковтався!
— І ми теж, — Еліза розстебнула його рюкзак і випустила на волю Вілму. Ківі одразу ж вирушила оглядати місцевість. — Не відходь дуже далеко від нас, чуєш? — додала жінка, звертаючись до пташки. — І будь обережною, щоб нам не довелося витягати тебе з якоїсь тріщини!
Вілма обурено пискнула і зникла у найближчих заростях чагарників.
— Дуже не любить, коли на неї тиснуть, — зауважила Еліза. — Завжди робить тільки те, чого захоче її ліва лапа. В усьому схожа на свого хазяїна. — Вона кивнула в бік Гумбольдта, котрий видерся на високий стрімчак і дивився в бінокль у бік півдня.
Оскар засміявся й поліз нагору слідом за батьком.
Побачене вразило його. Надійно сховане від сторонніх очей лабіринтом високих скель і нагромадженнями брил пісковику, там було розташоване місто, на південному краю якого височіла якась кругла споруда, схожа на башту. Біля невисоких будинків зеленіли дерева, тінь від яких лягала на стіни. Звідси, з висоти, місто найбільше нагадувало іграшкові будиночки, які діти ліплять із вологого піску з допомогою лопатки, відерця і пластикових формочок.
Оскар насунув на очі капелюха й запитав:
— Це і є місто догонів?
Гумбольдт усе ще дивився в бінокль.
— Догонів? Ні. Вони мешкають у зовсім інших місцях. Тут колись жили теллем, але вони покинули своє місто багато століть тому.
— Ти в цьому впевнений?
— А ось поглянь, — Гумбольдт простягнув бінокль Оскару.
Зовні місто мало цілком звичайний вигляд, дивувало лише те, що на вулицях не було людей. Скрізь панувала пустка. Батько мав рацію — тут більше ніхто не жив. Оскар повернув бінокль Гумбольдту, і четверо мандрівників рушили до загадкового помешкання легендарних теллем.
Міська брама виявилася першим свідченням того, що колись тут відбувалися запеклі сутички. Високі ворота було майже вщент розтрощено руками людей, а рештки сумно погойдувалися, наче крила підстреленого птаха. Багато які з будинків було пошкоджено пожежею. Навколо панувала якась неприродна тиша, від якої холонуло серце.
Оскар нерішучо зупинився.
Це місто дуже відрізнялося від тих, які він бачив раніше. Тут не було прямих ліній і вертикальних площин. Жодний із будинків не був схожим на інші. Усі ці паралелепіпеди із заокругленими кутами, високі конічні башти, циліндри, напівсфери, кеглі й піраміди були найрізноманітнішого розміру. Очевидно, за прадавніх часів їх фарбували в яскраві кольори. Деякі споруди зруйнувалися від часу, проте більша частина добре збереглася. Судячи з усього, місцеві мешканці були низенькими на зріст: отвори дверей ледве сягали Оскару до плеча, а всередині будиночків не можна було випростатися на повний зріст. Це ще більше надавало їм схожості з дитячими піщаними хатками.
Чим далі мандрівники заглиблювалися в переплетіння вулиць і переходів, тим вище у скелі здіймалися будинки. Вони тулилися до пісковикових схилів, неначе ластівчині гнізда, що дивним чином збільшилися. Іноді між хатками чорніли глибокі провалля, що вели кудись у глиб землі.