— Виходь звідти, мерщій! — стривожилася Шарлотта. — З каменем щось відбувається.
— Не лише з каменем. З усім храмом, — відповів Гумбольдт. — Я його чую. Він розмовляє зі мною.
Цієї миті підлога споруди злегка задвигтіла. Учений опустив очі. Місце, де він стояв, тепер нагадувало воду, на якій вітер здійняв хвилі. Гумбольдт відступив на крок, але за цей час його ноги встигли загрузнути в зеленкуватий пісок аж по литки. Оскар схопив батька за сорочку, рвонув до себе й витяг із небезпечної зони.
Коли вчений знову опинився на сонці, його супутники з жахом утупилися в Гумбольдтові чоботи. Їхня цупка шкіряна поверхня була всіяна крихітними гострими піщинками, які тихенько видзвонювали й при цьому метушливо пересувалися. Здавалося, що Гумбольдт наступив у мурашник, де була безліч яскраво-зелених мурах. Деякі з піщинок уже почали вгризатися у шкіру. Помітивши це, вчений блискавично стягнув із себе взуття й відкинув якомога далі від себе.
Всі продовжували зачаровано дивитися на його чоботи, їхня поверхня дивно зблякла й ніби вицвіла, та загалом із ними майже нічого не відбувалося, тож за кілька хвилин мандрівники наважилися підійти ближче.
Гумбольдт узяв палицю, настромив на неї чобіт і підніс до очей. На ньому повсюди було видно сотні крихітних отворів — товста воляча шкіра перетворилася буквально на решето. Але й від гострих піщинок не залишилося й сліду.
Оскар відступив. Йому здавалося, що земля під ним гойдається. Куди б він не глянув, скрізь йому ввижалися живі кришталики. Серце несамовито калатало, горло стискало.
— Тікати… Треба мерщій тікати, — пробурмотів він.
— Заспокойся, мій хлопчику. Ці кристали просто зникають.
— Ти впевнений?
— Абсолютно. Можеш сам подивитися. Жодних слідів не залишилося. І на чоботях їх більше немає. Схоже на те, що ці створіння бояться сонячного світла. Або ж здатні існувати лише на певній відстані від зеленого моноліту. Ми, врешті, маємо зрозуміти, що воно таке.
Оскар глибоко зітхнув і запитав:
— Це предмет чи жива істота?
— Поки що не знаю, — Гумбольдт оглянув чоботи, переконався, що всі кристали справді зникли, і знову взув їх на ноги. Халяви нагадували тонке мереживо, проте викидати їх було ще рано. Вчений зробив кілька кроків, пересвідчився, що підошви цілі, й скомандував:
— Оскаре, бери контейнер і ходімо до храму.
— Що ти хочеш робити? Невже ми повертаємося?
— У тому-то й справа. Це конче необхідно. Я маю взяти проби для більш ретельного вивчення, без твоєї допомоги мені не обійтися. Не панікуй — тобі не доведеться навіть заходити всередину.
Оскар завагався. Йому знадобився певний час, щоб опанувати свій страх, та розчарувати батька він не міг. Зараз надто багато залежало від Гумбольдта й від нього самого. А що коли їм удасться знайти протиотруту до дії смарагдово-зеленого лиха, що дрімало у храмі?
Прихопивши один із контейнерів, юнак рушив за вченим. Біля храмових воріт Гумбольдт витяг із піхов шпагу й занурив кінчик клинка в пісок біля порогу. Піщинки одразу ж заворушилися й задзвеніли. Декілька зелених кришталиків, що прилипли до металу, марно намагалися просвердлити блискуче лезо. Гумбольдт витяг шпагу з піску, підніс ближче до очей і почав роздивлятися.
— Чудово, — нарешті, промовив він. — Вони нічого не можуть зробити з металом. Я так і думав. Оскаре, подай-но сюди контейнер!
Юнак відгвинтив кришку й простягнув батькові металеву посудину. Гумбольдт витяг із кишені ніж і скинув зелені піщинки з кінчика шпаги в контейнер. Оскар миттю накрив його кришкою і міцно загвинтив. Із контейнера одразу ж почувся скрегіт, шурхіт і дивний легкий брязкіт.
Гумбольдт перевірив, чи добре тримається кришка, і кивнув:
— Можемо повертатися.
Дорогою назад він промовив, потираючи руки:
— А тепер ми можемо трохи поекспериментувати з цими кристалами. Нічого вони нам не зроблять!
34
Коли Оскар розплющив очі, сонце вже піднялося над дахами місіонерського селища. Він лежав у своєму ліжку, вітерець із вікна ворушив москітну сітку над ним. Квадрат сонячного світла на підлозі торкався ніжки стільця. Це означало, що було вже близько десятої ранку.
Хлопець скочив на ноги й хутко вдягнувся. Вчора він ледве доплентався до своєї кімнати, важко пересуваючи здерев’янілі неслухняні ноги, й одразу, не повечерявши, впав на постіль і забувся тяжким сном без сновидінь.
А зараз, навіть не умившись як слід, він вискочив із хати й пішов розшукувати батька. В саду, як і завжди, зібралися для молитви всі члени місіонерської громади. Незважаючи на те, що руки ченців були молитовно складені, а голови опущені, Оскару здалося, що двоє-троє з них провели його підозрілими поглядами.
Він трохи сповільнив кроки, та невдовзі вже знову мчав щодуху — цікавість не давала йому спокою і примушувала бігти вперед. Зараз найголовніше — з’ясувати, який результат дали експерименти Гумбольдта із зеленими кришталиками.
Фіранки на вікнах будиночку, в якому розмістився вчений, усе ще було запнуто. Це здалося Оскару дещо дивним. Він добре знав, що зазвичай батькові цілком вистачало кількох годин сну. Наблизившись до дверей, юнак постукав.
Ніхто не відповів.
Він постукав удруге й покликав батька.
Ченці-місіонери так само стежили за ним. І хоча сонце вже припікало йому потилицю, в животі у хлопця похололо. Він постукав іще раз, але відповіді так і не було.
Він уже збирався було піти, коли почув із-за дверей голос Шарлотти, який стиха запитав:
— Хто там?
— Це я, Оскар. Відчини!
Двері злегка прочинилися, і Оскар побачив бліде обличчя кузини. Вона скоса глянула на ченців у садку, схопила юнака за руку й затягла до будиночку. Щойно він переступив поріг, як вона захлопнула двері й засунула клямку.
— Що відбувається? — ошелешено запитав Оскар. — І навіщо вам знадобилося з усього робити таємницю? Чого це ви зачинилися? Я вже гадав, що…
— Помовч! — Шарлотта приклала палець до рота, кивнувши на Гумбольдта. Учений, глибоко замислившись, стояв перед яскраво освітленим столом, на якому було розкладено інструменти. Його очі захищали окуляри, а зверху сюртука він вдягнув щось на кшталт халату.
— Він пропрацював цілу ніч, іще й не лягав… — прошепотіла Шарлотта, підводячи Оскара до столу. Еліза, яка сиділа на лаві в кутку, кивнула йому. — Ми боялися, що це хтось із місіонерів, тому й не відчиняли, — пояснила дівчина.
— Але чому?
— Не можна, щоб вони знали про те, що тут відбувається. Ти ж пам’ятаєш, як позавчора ввечері, прощаючись із нами, панотець настійно радив нам у жодному разі не підходити й близько до плато?
— Та, здається, щось таке було.
— Він ясно дав зрозуміти, що, хоча сам і не вірить у всілякі жахливі розповіді, але місцеву громаду такий вчинок може налаштувати проти нас.
— Так-так, справді, — підтвердив Оскар. — Тепер і я згадав… Невже вони вже щось пронюхали?
— Схоже на те. Принаймні, вони якось дуже дивно поводяться. Тому нам знадобилися фіранки й зачинені двері.
Оскар витягнув шию.
— Ви щось з’ясували? — його погляд упав на сталеву кришку контейнера, в якому й досі витанцьовували, пересувалися й видзвонювали дивні зелені кришталики.
— Гумбольдт припускає, що це дещо на кшталт рослин, — сказала Шарлотта. — Абсолютно не відомі науці. Такої форми життя просто немає на Землі.
— Звідки ж вони взялися?
— Можливо, із глибин Всесвіту.
— І якого ж висновку ви дійшли?
— Ось поглянь сам! — Гумбольдт зняв захисні окуляри й показав на стареньке бляшане цеберко, що стояло в темному кутку. Оскар одразу помітив його, проте досі не звертав на це особливої уваги. Зараз же він зацікавлено наблизився до цієї «лабораторної посудини». На дні цеберка щось зблискувало.
— Що це таке?
— Я посадив їх минулої ночі. Дивись, як швидко вони розвинулися, — не без гордощів промовив дослідник.
Оскар придивився уважніше. Вміст відра мав досить, загрозливий вигляд. Від його дна здіймалися вгору паростки, схожі на голки, виготовлені із зеленого скла. Поки він їх розглядав, одна з голок зі скреготом розкололася навпіл, і з неї з’явився новий пагін, довший і товщий за перший. Обидві половинки першого пагона зникли у ґрунті на дні відра. Не минуло й кількох хвилин, як на цьому місці з’явилася пара нових рослинок. Повітря сповнилося дзвону і співів. Ці стебельця виглядали такими тендітними, що, здавалося, найменший вітерець потрощить їх на друзки. Проте Оскар розумів, що це оманливе відчуття, й вони цілком здатні дати собі раду.