— Нехай буде так, — сказав Гумбольдт. — Краще за таких умов не вийде.
— А якщо не запрацює? — стривожилася Шарлотта.
Гумбольдт закрив кришку приладу й, нічого не відповівши, увімкнув його.
Усередині щось тихо загуло, спалахнула червона лампочка. Учений нахилився й промовив в апарат:
— Мене звати Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Радий із вами познайомитися!
Пристрій обробив його слова й видав переклад. Те, що почули всі присутні, звучало дуже дивно. Якась нісенітниця, незрозумілий набір звуків.
Догони здивовано перезирнулися й почали щось голосно кричати, звертаючись до старійшин.
— Не схоже, щоб у нас вийшло щось путнє, — сказала Шарлотта. — Можливо, ти щось не так зробив?
— Не поспішай, — відказав учений. — Краще ми трохи почекаємо. Можливо, вони дадуть на це якусь відповідь.
Догони продовжували говорити, перебиваючи одне одного. Надто багато різних слів, щоб лінгафон міг упоратися з ними. Нарешті, старійшина, який, мабуть, вважався головою ради, підняв руку вгору й жестом наказав усім замовкнути. Потім відкашлявся, нахилив голову до апарату й промовив щось догонською:
— Я… Мене звати Убіре, — почувся переклад.
Шарлотта здивовано скрикнула. Голос із апарату звучав ясно і виразно. Гумбольдт полегшено зітхнув і підстрибнув від задоволення. Широко усміхаючись, він уклонився й виразно промовив:
— Вітаю!
Старий відповів із посмішкою:
— Іве по!
«Вітаю тебе!» — почулося із розтруба лінгафону.
Члени ради прислухалися, роззявивши роти. Мешканці поселення схвильовано перешіптувалися.
Старий досить довго міркував про щось, а потім запитав:
— Як ти ся маєш?
— Дякую, добре.
— А твоя дружина?
— Теж. Правда, Елізо?
Еліза кивнула.
— А друга дружина?
Гумбольдт іронічно кашлянув і покосився на Шарлотту:
— Теж. Ми прийшли сюди для того, щоб…
— А твій син? — Убіре вказав на Оскара.
— У нього все просто здорово. Ми всі чудово почуваємося, і наші справи ідуть добре. Принаймні, я на це сподіваюся. Я хотів сказати…
— А твоя матуся?
— Моя матуся? Вона… — Гумбольдт на секунду замислився, а потім похитав головою. — Гадаю, що там, де вона зараз, їй добре.
— А твій батько?
— Теж.
— А інші дружини твого батька?
— Дякую за вашу увагу, — в голосі дослідника почулося легке роздратування.
Убіре кивнув із задоволеним виглядом. Він склав руки і схилив голову, жестом даючи зрозуміти, що тепер має говорити чужоземець.
Учений озирнувся, шукаючи підтримки у друзів.
— Що мені сказати старійшині?
Еліза підвелася і щось прошепотіла йому у вухо. Гумбольдт здивувався.
— Гадаєш, варто?
— А ти спробуй!
— Гаразд, гірше від цього не буде.
Він одразу ж звернувся до старого:
— Вітаю вас!
— Дякую.
— Як ся маєте?
— Сева (Дуже добре).
— А ваша матінка?
— Сева.
— А ваш батько?
— Сева.
Схоже, старий був задоволений. Він примружив очі й злегка кивав, відповідаючи.
Шарлотта почала здогадуватися. Ця дивна й, на перший погляд, незмістовна бесіда була частиною ритуалу, що мав якесь особливе значення для догонів. При цьому не важливо, чи дійсно всі ці відповіді правдиві. Найголовніше, щоб виконано було все, як годиться.
— А ваша родина?
— Сева.
Гумбольдт склав долоні перед грудьми.
— Красно дякую.
Убіре розплющив очі й широко усміхнувся.
— Дякую тобі. Ти привітав мене, як догон. Тепер я можу тобі довіряти. Ми розмовлятимемо з тобою як люди однієї крові. — Він також склав руки перед грудьми: — Ласкаво прошу до нашого міста!
— Сева!
Убіре обернув голову, ніби намагаючись когось відшукати поглядом:
— Йатиме!
З натовпу вийшла дівчинка. Поряд із нею, як завжди, крутився пес.
— Я хочу тебе про щось запитати. Підійди ближче.
Темношкіра дитина підійшла до старого, опустивши голову.
— Ти бачила, хто гнався за цими людьми?
Йатиме кивнула.
— І хто ж це був?
Дівчинка промовила слово, яке лінгафон не зміг перекласти. Але старий добре зрозумів, про кого мова. Зі стурбованим виглядом він обернувся до мандрівників:
— Ви побували в місіонерів?
Гумбольдт кивнув.
— Так, ми зупинялися в них. Вони допомогли нам після того, як із нами трапилося лихо.
— Але чому вони переслідували вас?
Гумбольдт помовчав.
— Це важко пояснити.
— Вони ваші друзі?
— Місіонери? Ні. Вони дали нам прихисток, а потім…
Старий уважно стежив за обличчям ученого.
— Що сталося потім?
Гумбольдт перевів погляд на Оскара:
— Можливо, ти спробуєш пояснити?
Оскар схилився до лінгафону, підшукуючи потрібні слова.
— Потім вони почали поводитися дуже дивно, — почав було він. — Коли вони думали, що ми їх не бачимо, то здійснювали вчинки, які не можна пояснити.
— Які саме? — в очах старого спалахнув загадковий вогник.
— Наприклад, зупинялись і дивилися в небо, хоча там нічого й не було видно. Або неправильно тримали книжки. А деякі здіймали руки до неба й заводили якісь дивні пісні, що не були схожими на звичайні церковні співи. Звучали вони, швидше, як скарги. Звісно, це дрібниці, якщо розглядати кожну окремо, та, зібравши все докупи, отримуємо дуже й дуже дивну картину. Та найбільш дивна річ — їхні очі. В усіх місіонерів вони зелені.
Від самого згадування про колір очей ченців-місіонерів багато які догонські жінки злякано закричали, а деякі затулили долонями обличчя. Убіре миттєво зробився серйозним і сумним.
— Виходить, це таки сталося, — поволі промовив він.
— Що саме? Що сталося? — спитав Гумбольдт.
— Те, про що попереджали наші предки. Прадавні астрономи мали слушність. Лихо все ж таки спустилося до нас.
Шарлотта глянула на своїх супутників. Ті розгублено мовчали. Здається, ніхто не зрозумів, що означають ці слова. Зрозуміло було лише одне: чогось доброго від них годі й чекати.
39
Старий жестом звелів розійтися догонам, що юрмилися на майдані. Щойно його територія майже зовсім спорожніла, він звернувся до мандрівників:
— Зайдіть у тогуну!
Покрівля споруди виявилася доволі низькою, тож Оскару довелося нахилити голову, щоб не вдаритися потилицею. Тепер, окрім членів ради й чужоземців, тут нікого не залишилося. Убіре, неквапливо ступаючи кам’яними плитами долівки, пройшов до узвишшя в центрі споруди.
— Наш народ дуже давній, — стиха сказав він. — У незапам’ятні часи ми прийшли сюди з країни, що лежить на півдні. Майже п’ять століть нам довелось переховуватися від ворогів, поки ми, нарешті, не отримали спокій. Гори давали нам надійний захист. На ту пору люди теллем були нашими сусідами, — старійшина вказав на плато з іншого боку від ущелини. — Їх також можна вважати чужинцями, оскільки прийшли вони з пустельних місць на півночі. Старійшини теллем були мудрими астрономами, вони споконвіку займалися вивченням і тлумаченням руху небесних світил. Між нами встановилися найщиріші товариські стосунки, проте одного дня ми помітили, що з теллем відбувається щось дивне. Ми злякалися, дуже злякалися. Наші розвідники повідомили, що в місті, де живуть теллем, зберігається дещо таке, що не належить до нашого світу. Такий собі магічний предмет, схожий на великий камінь…
Убіре спустився з узвишшя, мовчки вийшов із тогуни і ступив на дорогу, що вела на високий пагорб. Брукована кам’яними брилами, вона здалася мандрівникам дуже крутою.
— Теллем зовсім не подобалося те, що ми дізналися про таємничий камінь. Вони боялися. За їхніми словами, саме він колись перетворив родючу і квітучу країну на півночі на жорстоку пустелю. Саме тому вони взяли камінь із собою, щоб сховати його тут, у горах, і спорудили для нього величний храм, де він мав зберігатися довіку, надійно захищений від сонця й дощу й недоступний для людей. Теллем дали йому ім’я: Скляне прокляття… — Старійшина зупинився, щоб зібратися з думками. — Догони, які жили в ті часи, не розуміли, чому теллем завжди розповідають про свій камінь, неначе про живу істоту, але згодом розгадали цю таємницю. Камінь був здатний підкорювати собі людей і тварин. І кожен, хто доторкався до його поверхні, сам перетворювався на холодний камінь. Ні, не на кам’яну статую, — людина зовні залишалася такою само, як і раніше, та всередині в неї оселялися пустка і холод. Ця таємнича сила, як розповідає наша легенда, призначалася для того, щоб завоювати всі до одного світи. І це вже вдалося їй у випадку з нашим сусідом — червоною планетою…