— Темна епоха, кінець світу… Що все це означає, як ви гадаєте?
Старійшина сумовито усміхнувся.
— Сьогодні, як і рівно п’ятдесят років тому, По-Толо завершив свій оберт навколо Сігі-Толо. Завтра розпочнеться свято Сігі, найважливіше для догонів. Повсюди на вершинах столових гір спалахнуть вогні, які сповістять про початок урочистостей. Вони безперервно горітимуть протягом п’яти років — періоду, що символізує цикл смерті й відродження. Та існує й інший цикл, набагато довший і важливіший. Він дорівнює шестиста п’ятдесяти рокам, і сьогодні він також завершується. Згідно з давнім пророцтвом, початок наступного великого циклу ознаменується прибуттям із небес чотирьох посланців на летючій тварині.
— Четверо вершників апокаліпсису… — прошепотіла Шарлотта.
— Але ці четверо, — вів далі Убіре, — то лише провісники. Слідом за ними прийдуть озброєні нездоланною зброєю люди — армія зла. Вони захоплять зелений камінь і заберуть його з собою. І якщо це станеться, то здійсниться й пророцтво. Лише за тисячоліття пітьми й хаосу світ очиститься й відродиться заново. За ці десять століть людство буде піддано найважчому випробуванню за всю його історію.
На вершині пагорба запанувало мовчання. Слова старійшини, ніби кам’яна плита, опустилися на плечі мандрівників.
Першим порушив тишу Гумбольдт:
— Залишається сподіватися, що це пророцтво не справдиться, як це трапляється досить часто. Але, правду кажучи, я вже починаю шкодувати, що ми вирушили в подорож на «Пачакутеку». — Він спробував усміхнутися, та посмішка вийшла невеселою. — Гадаю, наступного разу ми скористаємося залізницею…
Частина 3
Вершник апокаліпсису
40
Подорож верхи неабияк стомила Макса Пеппера. Сідниці пекло вогнем, руки й ноги затерпли, в голові паморочилося, а все тіло боліло, ніби його вчора добряче відлупцювали. Слід було спішитися й хоча б трохи відпочити, але про це не могло бути й мови.
Сонце піднялося над саваною і залило пагорби густо рожевим світлом. Загін перебував у дорозі вже досить, довго, та до оповитих легендами столових гір, судячи з усього, ще було далеко. Звісно, не можна було сподіватися на те, що гори Гомборі починаються одразу за Тімбукту, тим більше, що, глянувши на карту, журналіст виявив, що попереду ще двісті кілометрів стомливого шляху пустельною рівниною.
Двісті кілометрів у сідлі серед нескінченних пісків, каміння та гальки! Це забагато навіть для досвідченого вершника. А ще ця запаморочлива одноманітність ландшафту!..
Відтоді, як експедиція покинула зелені береги Нігеру, Макс втратив відчуття часу. Все злилося в нескінченну рудувато-сіру стрічку. На привалах вони поспіхом щось їли, втамовували спрагу, знову сідали в сідла і їхали далі. Іноді Уїлсон дозволяв їм перепочити кілька годин, але виспатися як слід ніколи не вдавалося. Навіть бесіди з Гаррі Босуеллом зрештою зійшли нанівець. Обидва репортери тепер їхали мовчки, похмуро втупившись у спини вершників, які очолювали караван.
Пеппер відчував, що зараз засне просто в сідлі. Нічліг знову виявився надто коротким, а його матрац надто жорстким, тож зараз йому залишалося тільки зітхати, згадуючи про рівну долівку, зручну постіль і рідний дах над головою.
Очі його вже майже заплющилися, коли спереду долинув різкий вигук. Джонатан Арчер, який зазвичай їхав в авангарді, тепер розвернув коня і прямував до них.
— Всім спішитися! Швидше!
Макс здригнувся, прокинувшись від його голосу.
— Що трапилося?
— Бербери! Близько дюжини. І їдуть просто до нас.
Уїлсон притримав свого норовливого коня за поводи.
— Озброєні?
— Ще б пак!
Макс моментально отямився. Про войовничість берберів — кочового народу, який мешкав переважно в таких країнах, як Алжир, Марокко й Туніс, — він чув, і не раз. Деякі берберські племена, такі як туареги, мешкали в глибині Сахари і славилися безприкладною відвагою та жорстокістю. Якщо туареги наважувалися здійснити розбійницький напад на караван, то не залишали живих свідків.
Репортер зістрибнув із сідла й разом з усіма побіг за високу піщану дюну. Відомо, що найголовнішою приманкою для берберів є коні. Серед кочових племен ці тварини надзвичайно високо цінуються, — особливо такі чудові чистопорідні екземпляри, як сірий у яблуках жеребець Джейбса Уїлсона.
Макс іще не встиг дістатися до дюни, коли з правого боку від них почувся перший постріл. Просвистіла куля, зметнувши фонтан піску.
— Вони вже на відстані пострілу! — гукнув Арчер. — Ідіть до мене й розбирайте рушниці, зараз ми завдамо перцю цим дикунам!
Пролунав іще один постріл, за ним іще один. Кулі лягали досить близько, однак, наскільки міг бачити журналіст, нікого не зачепило. Нарешті, Макс помітив супротивника. На гребені піщаної дюни, розташованої праворуч від них, завидніли кілька фігур у довгих темних накидках і синіх хустках, які закривали обличчя.
— Пеппере, краще б вам було сховатися й узяти рушницю. Якщо будете й далі там стовбичити, ризикуєте отримати кулю в лоба. Не забувайте, що маєте справу з першокласними стрільцями.
Журналіст пригнувся й побіг до Арчера, котрий видав йому зброю. Рушниця Генрі сорок четвертого калібру. Шістнадцять пострілів за хвилину, солідна і надійна зброя. І все ж Макс не збирався нікого вбивати. Можливо, бербери відступлять, якщо зрозуміють, що мають справу не з якимись там торгівцями, а з досвідченими вояками.
Люди Уїлсона моментально розосередилися по прилеглих схилах і повели вогонь у відповідь. Усе навколо загриміло, й незабаром над дюнами вже висіла хмара порохового диму. Сонячні промені ледве пробивалися крізь нього.
Невдовзі з’явилися перші поранені. Макс почув відчайдушний зойк Руперта, здоровезного чолов’яги, в минулому — докера в Ліверпулі. Руперт сидів на піску, тримаючись за ногу. На його світлих штанях розпливалася густо-червона пляма, поступово збільшуючись за розміром.
Бербери тим часом підповзали дедалі ближче. Становище експедиції було вкрай невигідним: доводилося стріляти вгору. Натомість, кочівники вели вогонь із гребенів піщаних пагорбів.
Раптом Макс відчув тупий удар. Невидима сила відкинула його на кілька метрів, і репортер упав на пісок. До нього одразу ж кинувся Гаррі.
— З тобою все гаразд?
— Так, усе нормально, — репортер здивовано оглядав власні ноги. — Підніми мою наплічну сумку, будь ласка. От бісові розбійники, ця штука обійшлася мені в чотири марки, а тепер у ній величезна дірка. Ти не помітив, хто в нас стріляв?
Гаррі похитав головою:
— Ні, не встиг.
Макс здивовано глянув на друга:
— А де твоя рушниця?
Гаррі винувато покосився на свій фотоапарат.
— Я вирішив, що, можливо, мені пощастить зробити пару знімків. Кожний має робити те, що в нього найкраще виходить, чи не так? — усміхнувся він. — Хтось вимагав від нас більше драматизму, а тут саме трапилася така нагода.
— Ну, якщо тобі фотоапарат дорожчий за життя, то, звісно! Але ось що я тобі скажу: всім нам треба забиратися геть, і якнайшвидше. Звідси ми в берберів як на долоні. Якщо нам пощастить прорватися крізь ряди їхніх стрільців, ми зможемо атакувати цих хлопців із тилу.
— Я готовий.
Пригинаючись, друзі короткими перебіжками рушили до неглибокої улоговини. Яр простягався на захід, і коли вони подолали метрів із триста, Макс зупинився.
— Треба добре розглянутися, щоб зрозуміти, де ми опинилися.
Спітнілі й захекані, репортери видерлися на найближчу дюну, підповзли до гребеня й почали вдивлятися туди, звідки чулися постріли.
— Що за чортівня! Ти тільки глянь! — Гаррі вказав на атакувальників, які розтяглися довгою вервечкою. — Їх набагато більше, ніж я очікував. Мінімум людей із тридцять. Гадаю, нам іще пощастило, що ми вирвалися з оточення.
— Можливо, хтось іще в Тімбукту запримітив нас і сповістив кочівників про наш загін?
Макс замислився:
— Спочатку я вирішив, що їх цікавлять лише коні, але тепер розумію, що вся справа у зброї. Для цих войовничих молодиків наш арсенал — справжній скарб. — Він похитав головою. — Бісова зброя! Через неї завжди вскочиш у якусь халепу.