Гумбольдт, важко ступаючи, рушив у бік догонського міста. Губи його були міцно стисненими, брови зійшлися на переніссі. Хтозна, про що він думав цієї хвилини.
Перш ніж вони побачили вцілілих догонів, Шарлотта почула їхні голоси. Догони співали. Сумовита поховальна пісня тоскно розлягалася над хатинками. Місто неначе було оповите саваном.
Поряд із дівчиною раптом пролунав стогін. Оскар! Обличчя в нього смертельно зблідло, юнак задихався.
— Що сталося? Ти… тобі зле?
— Я… не знаю, — ледве спромігся вимовити Оскар, стискаючи зуби, щоб не закричати. — Це почалося, коли я почув… співи. Можливо, то через ці звуки…
— Твоя рука?
Він кивнув.
Шарлотта пошукала очима дядька. Гумбольдт, Еліза і Йатиме вже пішли вперед.
— Покликати Гумбольдта? — запитала вона. — Мені здається, тобі терміново потрібна допомога.
Оскар спробував її зупинити:
— Не варто, мені вже набагато краще. А батько зараз має важливіші справи. Допомога потрібна не мені, а догонам. Он, лиш поглянь.
У тіні тогуни стояли десятки нош із пораненими. Біля них метушилися жінки в чорному одязі і численні діти. Вони змінювали пов’язки, приносили пораненим воду й нехитру їжу.
— Тоді дозволь мені самій зняти пов’язку й оглянути твою рану, — запропонувала Шарлотта.
Та Оскар похитав головою.
— Не можна гаяти часу, — заперечив він. — Те, що сталося з догонами, є набагато важливішим.
Шарлотта завагалася. Вона розуміла, що, можливо робить щось не так, але ж її дядько і справді не мав жодної вільної хвилини. Він уже стояв серед поранених і бесідував зі старійшинами.
— Добре, — нарешті, вирішила вона. — Але щойно ми надамо першу допомогу пораненим воїнам, обов’язково оглянемо твою руку. Обіцяєш?
— Звісно!
У цей час до них, утомлено спираючись на ціпок, наблизився Убіре. Здавалося, старійшина ледве пересуває ноги. Його обличчя, завжди жваве та розумне, зараз здавалося сірим і виснаженим, а повіки набрякли, неначе від сліз.
— Що тут сталося? — одразу спитав Гумбольдт.
— Те, про що я й казав тобі, — старий із гіркотою глянув на поранених воїнів. — Вони прийшли з вогнем і громом. Із їхніх пальців вилітали блискавки, наші чоловіки не могли їм протистояти.
Він замовк.
— Із вогнем і громом? — спохмурнів Оскар.
— Рушниці та ручні гранати, начинені динамітом, — пояснив учений. — Схоже на добре озброєну банду. Цікаво, хто це так поспішає потрапити до Заборонного міста. Ви не запам’ятали обличчя цих людей?
Убіре кивнув:
— У них така сама шкіра, як і в тебе. Їхній проводир — великий кремезний чоловік із густим волоссям. Він має різкий голос і дуже злостивий погляд, а одне око в нього холодне і сріблясте, наче осінній Місяць.
Гумбольдт явно стривожився:
— Наче осінній Місяць?
Убіре кивнув.
— Що це означає? — Шарлотті здалося, що Гумбольдту відомо, про кого саме говорив старійшина.
— Існує одна-єдина людина, яка цілком підходить до цього опису, — стиха промовив Гумбольдт і звернувся до Убіре: — Де вони зараз?
— Засіли на протилежному боці ущелини.
Обличчя Гумбольдта залишилося незворушним, незважаючи на те, що в цю хвилину він відчував найсправжнісінький жах.
— Я повинен із ним побалакати. Судячи з усього, ми маємо справу з винятково небезпечним і безсовісним негідником.
— Здається, хтось іде!
Хорейс Баскомб вийняв люльку з рота і схопив гвинтівку. Щойно він помітив на протилежному боці ущелини якийсь рух. Від спеки повітря тремтіло, контури предметів розпливалися.
— Агов, прокидайся!
Поряд із фіговим деревом дрімав Мелвін Паркер. Стиглий інжир на обід і сюрчання цикад приспали його, та, ледве зачувши голос друга, найманець одразу скочив на ноги.
— Що там у нас?
— Гості. Там, на тому боці.
— Ти помітив, скільки їх?
Баскомб примружився. Надто яскраве світло. Африканське сонце вже починало його дратувати.
— Важко сказати. Двоє чи троє людей, а, може, й більше.
— Двоє, — невдоволено пробурчав Паркер. — Високий і трохи менший. Вони вже на містку.
Із цими словами він клацнув затвором. Баскомб і собі зробив так само.
Місце, звідкіля вони спостерігали за скельним містком, було розташоване ідеально з усіх боків. Звідси, з невеликого пагорка в тіні фігових дерев, можна було добре бачити всіх, хто наважився б наблизитися до містка. Навіть миша не могла б проскочити непоміченою.
— Дивно, — пробурмотів Паркер, коли незнайомці подолали половину шляху. — Щось вони не дуже схожі на африканців…
Баскомбу довелося визнати, що приятель має рацію. Непроханих гостей можна було б навіть прийняти за людей із їхної експедиції. Один із них, незважаючи на спеку, був одягнений у довгий сюртук, а в руці тримав ціпок. На другому була сорочка і штани на підтяжках, а на голові в нього красувався фетровий капелюх. Обидва були білими і скидалися на батька й сина років шістнадцяти. На його правій руці біліла пов’язка, а сам юнак був якимось хворобливо блідим. Обидва не мали при собі зброї, проте були досить рішучо налаштовані.
Коли до сховки найманців залишалося метрів із п’ять, Баскомб підвівся на ноги.
— Стій! Ані руш! Хто ви і що вам тут знадобилося?
46
Макс Пеппер із завмиранням серця дивився на старе місто. Воно збереглося так, ніби люди покинули його лише кілька днів тому. В кімнатах із низькими стелями вціліли столи зі стільцями, спальні було заслано солом’яною рогожею. На полицях стояли глеки та блюда, на стінах висіла зброя і прикраси, а попід ногами валялися дитячі іграшки. Лише самі мешканці, здавалося, розчинились у повітрі.
Та найсильніше враження справляв храм у центрі міста. Ні Макс, ні Гаррі ніколи не бачили нічого подібного. Вражало й те, що архітектура храму зовсім не була схожою на архітектуру інших будинків і громадських споруд. Ніби цей храм було зведено іншим народом, носієм іншої культури.
Однак, ця обставина, схоже, аніскільки не дивувала містера Уїлсона.
У душі в Макса знову заворушилися невиразні сумніви. А чи справді Уїлсон усе їм розповів? А чи був відвертий із ними? І навіщо знадобилася ця звіряча жорстокість у поводженні з догонами? Звісно, що мисливець на метеорити — людина честолюбна й рішуча, та хіба не можна було владнати справу за допомогою щедрих дарів і лестощів?
Після страшної бійні біля кам’яної загороди Макс і Гаррі навряд чи перемовилися парою слів. Фотограф уникав колишнього друга й намагався триматись якнайдалі від нього. Мовчання, що запанувало між ними, гнітило Макса. В минулому вони мали багато спільного й ніколи не сперечалися один з одним, але тепер усе було інакше.
Журналіст уже збирався було вирушити на розшуки Гаррі, але помітив, що до нього прямує Джонатан Арчер.
— А, Максе, ось і ви! Ми, здається, виявили те, що може вас особливо зацікавити.
Макс повагався, та все ж вирішив розшукати фотографа пізніше. Втім, іще невідомо, чи схоче Гаррі з ним розмовляти взагалі. Він закинув за плече свою репортерську сумку й пішов слідом за Арчером, котрий вів його до головного входу в храм.
Уїлсон заборонив усім членам експедиції не лише заходити до внутрішніх приміщень храму, а й узагалі, навіть близько до нього підходити. Мабуть, хотів зберегти всі його таємниці лише для себе. І поки Макс ішов через напівусохлий садок і піднімався широкими сходами, його супроводжували заздрісні погляди найманців.
Мисливець на метеорити чекав його на верхній сходинці.
— Радий вас бачити! Сподіваюся, ви відпочили після сутички з догонами? Ці дикуни злостиві й підступні, скажу я вам. Ви згодні?
— О так, сер.
— А як ся має ваш друг Босуелл? Він іще не втратив бажання й надалі супроводжувати нашу експедицію?
— Не беруся відповідати за нього. Гаррі не любить кровопролиття, він дуже м’який і товариський хлопець.
— Як і всі ми, — усміхнувся Уїлсон. — Проте іноді не варто цього демонструвати. А у випадку з догонами ми не мали вибору: переможцями могли стати або вони, або ж ми. Тому не переймайтеся.