Пеппер підняв із глиняної підлоги флягу і струснув.
— Тут усього лише кілька ковтків, — розчаровано промовив він. — Арчер і в цьому нас надурив.
— Та це й не дивно. Такий самий безсовісний негідник, як і його хазяїн, а, може, й гірший, — промовив Гумбольдт, продовжуючи оглядати приміщення.
Окрім отвору високо під дахом, ніяких вікон у стінах не було. Покрівлю було зроблено з міцних дерев’яних брусів і покрито товстим шаром глини. Стіни ж виявилися набагато міцнішими, ніж здавалося на перший погляд.
— Як же ми звідси виберемося? — В напівтемряві хатини фігура Оскара була схожою на тінь.
— Поки що не уявляю, — похмуро відповів Гумбольдт. — Але ми щось придумаємо. Обов’язково маємо придумати, інакше справа закінчиться найстрашнішою в історії катастрофою.
51
Шарлотта здивовано дивилася то на Елізу, то на Убіре. Розмова між ними виявилася короткою, але й цього вистачило, щоб старійшина не на жарт розхвилювався. Навколо зібралися всі мешканці поселення, і коли Убіре повідомив їм новину, у відповідь почулися страшні прокльони. Було зрозуміло, що догони налаштовані дуже войовничо.
Цієї миті з’явився батько Йатиме, коваль. Він тягнув за собою візок, навантажений щойно виготовленою зброєю. Сталь тьмяно виблискувала на сонці.
Подальші події розгорталися з шаленою стрімкістю. Убіре коротко скомандував, воїни схопили з візка списи, дротики, щити й кинулися до мосту. До них приєдналися Шарлотта й Еліза, за якими поспішали Йатиме, Джабо і Вілма. Невдовзі біля краю ущелини зібралася мало не половина населення міста.
— Що, що там сталося? — намагалася зрозуміти Шарлотта, ледве встигаючи за Елізою.
— Гумбольдта і Оскара взяли в полон. Із ними ще двох. Ці люди — наші друзі. Йатиме бачила внутрішнім поглядом, як це сталося, і я також усе відчула.
— У полон? Але чому?
— Пророцтво! — задихаючись, промовила Еліза. — Все розгортається так, як і казав Убіре. Воїни хочуть зробити останню відчайдушну спробу і примусити ворогів зректися своїх намірів.
— Намірів? Яких іще намірів?
— Ці люди прагнуть забрати з собою зелений камінь.
— Невже? Але це ж справжнє божевілля!
— Саме тому їх і треба зупинити.
Шарлотта раптом зіщулилася від пориву холодного вітру і глянула вгору. Небо вже не було глибоким і синім — із заходу наповзали темні хмари. Відчувалося, що скоро піде дощ.
Воїни затягнули бойову пісню.
Це була дивна мелодія. Вона складалася лише із п’яти нот, які раз у раз повторювалися, то затихаючи, то знов набираючи силу. Шарлотті чомусь стало страшно від цих звуків.
Перші воїни вже досягли скельного переходу. Одразу ж почулися постріли з рушниць. У повітря здійнялися фонтанчики піску. Догони розсипалися по схилу й укрилися за скелями. Крізь проміжок між каменями Шарлотта помітила фігури людей на протилежному боці ущелини. Схоже, ті вже давно чекали атаки догонів і зайняли найзручніші позиції.
Вогонь із того боку подужчав.
Догони відповідали стрілами й метальними списами, та без особливого успіху. Адже для того, щоб поцілити супротивника, їм треба було вийти з укриття. Деякі воїни спробували це зробити, але їх одразу ж було застрелено. Бідолахи впали у прірву, і поки їхні тіла, перевертаючись, летіли вздовж стіни, Шарлотта прикрила очі й устигла прошепотіти коротку молитву…
— Ворушіться! Ми маємо поспішати!
Джейбс Уїлсон, стоячи біля храмової брами й широко розставивши ноги, керував роботою імпровізованого підйомного крану. Примітивну конструкцію було поспіхом складено з кількох блоків, канатів і брусів, для яких використали стовбури дерев, що у великій кількості росли в Заборонному місті. Крану належало підняти метеорит крізь отвір у куполі й перенести його у товстелезний дерев’яний контейнер.
Усе вже було майже готове до підйому. Через відкриті навстіж ворота Уїлсон міг бачити метеорит. Зелений світний камінь був уже так близько від нього, що, здавалося, ось простягни руку — і можна доторкнутися до його граней.
Що там плів Гумбольдт? Зеленкуватий пісок біля основи метеорита — це нібито насіння, що його розсипає камінь, яке проникає крізь будь-яку речовину. Достатньо лише наступити на нього…
Він переставив ногу через поріг і спробував підошвою пісок, що вкривав плити з пісковику. Нічого не сталося. Можливо, варто зайти трохи далі? Він озирнувся. Біля нього на сходах валялася зламана вітром зелена гілка. Уїлсон підняв її, обчистив від пагонів і поколупав її кінцем зеленкуватий пісок — там, де його було найбільше. Знову нічого.
Полегшено зітхнувши, він відкинув гілку вглиб храму. Раптом почувся дивний шум. Гілка сама собою заворушилася, промайнуло зелене листя на її кінці, й наступної миті вся гілка зникла в піску. Уїлсон мимоволі відсахнувся. Схоже, Гумбольдт нічого не перебільшив.
Наразі з’явився Джонатан Арчер. Обличчя його здавалося вдоволеним.
— Як справи в наших гостей?
Арчер усміхнувся:
— Гадаю, чудово. Щоправда, вони мають до нас кілька неістотних претензій, але ж ми іншого й не очікували. Патрику вони не набридатимуть: хижка виявилася напрочуд міцною.
— Гм, — Уїлсон почухав неголене підборіддя.
— У чому справа, сер? Можливо, треба підсилити охорону?
— У цьому немає потреби. Та не слід забувати, що наш головний бранець — зовсім не звичайна людина. Я дещо чув про цього Гумбольдта. Дуже небезпечний тип.
— Якщо хочете, я особисто забезпечуватиму його охорону…
— Не варто, Джонатане. Це вже параноя. Займемося краще нашим скарбом. Як ви вважаєте, якою може бути маса цього каменя?
— Важко сказати. Мабуть, від п’ятисот до восьмисот кілограмів. Я бачу, він обрамлений чимсь на кшталт кам’яного кільця із золотими прикрасами. Крім того, там є ще кілька гострих виступів, що нагадують промені, за які можна закріпити стропи основного каната.
Уїлсон кивнув.
— Відрядіть когось зробити це. Тоді завдання стане зовсім простим: залишиться тільки витягти нашу штукенцію звідти.
— Для мене було б великою честю особисто закріпити стропи.
Уїлсон здивовано скинув брови вгору:
— Для вас?
— Авжеж, сер.
— Але ж ви знаєте, що це надзвичайно небезпечно? Ви чули все, про що розповідав Гумбольдт, і все ж наважуєтеся ризикнути?
— Так, сер. Я буду обережним і не наближатимуся до зеленого піску — спробую спуститися до каменя згори. Можете бути певні, я зайве не ризикуватиму: життя мені поки що не набридло.
— Ну, не знаю… — з сумнівом похитав головою Уїлсон.
— Я наполягаю, сер! Ви надасте мені особливої честі дозволивши доторкнутися до цього легендарного каменя першим. — Арчер відкашлявся: — Я чув, як ви всього лише кілька годин тому пропонували це зробити Пепперу. Але зараз він більше не може претендувати на роль першовідкривача, і рядок у документі залишиться порожнім. Мені здається, що це непорядок.
Уїлсону знадобилася лише мить на роздуми.
— Гаразд. І нехай вам Бог допомагає. Він міцно поплескав свого ад’ютанта по плечу: — Недарма я завжди так високо цінував вас, Джонатане. А тепер просто пишаюся вами!
52
Найперше Джонатан Арчер попросив здорованя Руперта допомогти йому видертися на купол храму. Колишній докер був напрочуд сильною людиною, а його рана, отримана в сутичці з берберами, практично загоїлася, і тепер він майстерно керував роботою імпровізованого крану.
— Дякую, — гукнув Арчер приятелю, опинившись нагорі. — Як там справи з підйомним механізмом?
— Усе готове! Залишилося змастити блоки, й можна починати, — Руперт помовчав і обережно поцікавився: — А хто з нас першим вирушить у лев’ячу пащу? Сподіваюся, це буду не я?
Нервовий сміх, яким Руперт супроводив свій жарт, видав його напруження.
— Ні, ваша допомога не знадобиться. Туди спущуся я.