Джейбса Уїлсона також вразила надзвичайна потужність вибуху. Коли він оглянув руїни храму, на його обличчі відбилося недовірливе здивування.
— Отакої тобі! — бурмотів він, переступаючи через уламки. — Оце так сила! Якби я знав, що за диявольська штука, цей динаміт, я зробив би трохи менший заряд. Хоча, з іншого боку… — він задоволено озирнувся кругом себе. — Це саме те, що я й хотів. Ось дивіться! — він указав на уламок дивного метеорита.
Патрик О’Ніл обережно наблизився до руїн. Він навіть не уявляв собі, як тепер бути, адже тут скрізь валяються шматки цього таємничого зеленого каменю. Він зупинився. Ось один із них — завбільшки з волоський горіх. Камінчик слабко блимав зеленим світлом. Господи, та їх тут сила-силенна!
Уїлсон із усмішкою обернувся до асистента:
— Ну що, Патрику? Мало у штани не наклали?
— Правду кажучи, так, сер… А онде ще осколок!
Уїлсон вийняв із сумки рукавиці та бляшану коробку з-під сигар. Захистивши руки, він нахилився й підняв із землі уламок метеорита.
Патрик завмер.
— Але, сер… Ви впевнені, що це безпечно?
— Цілком. Я запам’ятав, як цей учений-німець стверджував, що ця пошесть не може впоратися з металом, — він поклав уламок у коробку й закрив кришкою. Замок на ній тихо клацнув. — Бачиш? Тепер нікуди він не подінеться.
Він поклав сигарну коробку в сумку і глянув на своїх людей, які недовірливо стежили за його діями.
— Ну що, хлопці. Позбирайте в нас усі металеві коробки, які тільки є. Бляшанки від набоїв, фляги, портсигари, консервні банки, контейнери для сміття і все таке інше. Словом, підійде будь-яка металева тара. А після цього починайте збирати туди осколки. Вважайте, що збираєте гроші. Та будьте обережні: користуйтеся рукавичками і стежте, щоб камінь не торкався до шкіри. Вибух дуже послабив його міць, тож деякий час він буде абсолютно безпечним.
56
— Боже милий, ви лиш погляньте, що з ним відбувається!
Гумбольдт кинувся до сина. Оскар корчився від страшного болю. Обличчя його набуло якогось сірого кольору, а руки й ноги втрачали контури, неначе воскова лялька, яку поставили надто близько до вогню. Його шкірою раз у раз пробігали хвилі, плечі, руки та пальці на них, здавалося, ставали меншими, а ноги, навпаки, — видовжувалися. Штани зробилися закороткими, а черевики почали зісковзувати з ніг.
Учений гарячково міркував, чи можна якимось чином призупинити ці зміни, проте нічим не міг зарадити бідоласі. Процес трансформації вже зайшов надто далеко. Час було згаяно — за останні чверть години, відтоді, як бранці почули вибух, на Оскара майже не звертали уваги. З цього й скористався, чужорідний організм, із фантастичною швидкістю захопивши тіло юнака.
Оскар продовжував змінюватися. Його зріст досягав уже майже двох метрів, а тіло подовжилось і зробилося тонким, як жердина. Кінцівки виглядали абсолютно прозорими, ніби були зроблені з рідкого скла. Несподівано він скочив на ноги, підбіг до вузького вентиляційною отвору, схопився за його краї й підтягнувся. Ніхто й слова не встиг вимовити. Гумбольдт спантеличено стежив за тим, як в отворі зникли спочатку голова юнака, а потім — плечі й верхня частина тулуба.
Видовище було кошмарним і водночас заворожливим. Здавалося, що тіло Оскара зробилося гнучким і пластичним, неначе каучук, а відтак здатним набувати будь-якої форми. Ще мить — і він зник.
— От дідько! — Гумбольдт кинувся до вікна й гукнув: — Оскаре, не йди! Не йди, мій хлопчику! Можливо, ми зможемо тобі чимсь допомогти!
Відповіді він не почув.
— Не здавайся, синку! Будь із нами!
Тиша.
Учений іще деякий час стояв нерухомо, а потім в одну мить знітився, сів на підлогу й затулив обличчя долонями. Ним заволоділи жагучий смуток і відчуття цілковитої безпорадності. Здавалося, вчений став меншим на зріст.
Наступної миті за дверима почувся незрозумілий шум. Щось скреготіло й потріскувало. Потім на глиняну долівку хатини впала тонка смужка світла.
Макс опустив руку на плече дослідника:
— Пане Гумбольдт! Ви тільки подивіться!
Учений підняв голову:
Зірвані з петель двері прочинилися вже на кілька сантиметрів.
Макс і Гаррі метнулися до них і розширили щілину, проте далі відкрити їх хлопцям удалося лише після того, як до них приєднався Гумбольдт, щосили налігши плечем.
Небо над містом було затягнуте важкими дощовими хмарами. Це було справжнім дивом. Дощ, який траплявся в цих посушливих місцях дуже рідко, все ще тривав. Перед бранцями стояв Оскар. Незважаючи на блискучу майже прозору шкіру й на те, що на ньому тепер не було ані сорочки, ані черевиків, він виглядав абсолютно так само, як і завжди. Ось тільки очі змінилися — вони палали зеленим світлом.
Гумбольдт раптом відчув, що хоче доторкнутися до юнака, та вчасно схаменувся й відсмикнув руку.
— Це ти, Оскаре? — запитав він.
Юнак мовчав, злегка схиливши голову, ніби не міг зрозуміти, хто це перед ним стоїть. Він якось дивно усміхався, а потім промовив:
— Почалося…
Патрик О’Ніл не знав, що саме вразило його найбільше. Чи то вигляд зруйнованого храму, а чи те, що метеорит розколото вибухом на безліч уламків. І споруда і космічний камінь являли собою надзвичайну цінність для науки. А те, що вони перетворилися на руїни й купу осколків під ногами, дало йому змогу остаточно переконатися в тому, що його бос збожеволів. Ця людина неспроможна відповідати за власні вчинки. Тож не можна дивуватися, що Уїлсон здатний пожертвувати життям будь-кого зі своїх супутників заради досягнення примарної честолюбної мети.
Несподівано його пронизала ясна, як денне світло, думка: всі вони загинуть іще до того, як устигнуть заробити хоча б фунт стерлінгів. Патрик раз у раз із жахом згадував скляні щупальці, які простяглися з глибини піску на підлозі храму.
— Роби хоча б щось, — перервав його роздуми Уїлсон. — Ми маємо не так багато часу, як хотілося б. Он, дивися, в тебе під ногами аж два осколки!
Патрик неохоче відкрив металеву бляшанку з-під консервів і вийняв із сумки щипці. Доторкатися до уламків метеорита голіруч йому чомусь не хотілося.
Він нахилився вперед і вже хотів було підняти два невеликі зелені камінці, але раптом здивовано зупинився. Вони рухалися!
Патрик придивився. Немає жодних сумнівів: один із осколків швидко збільшувався. Його мокра від дощу поверхня порепалася, і раптом камінчик затремтів і розколовся на дві частини. Вони розкрилися, й на світ з’явився такий самий за формою осколок, тільки набагато крупніший. Потім весь процес повторився — з тим самим результатом.
Молодий чоловік зачаровано дивився на це, не в змозі відірватися.
— Сер! — його голос звучав неприродно. — Може ви глянете на це, сер?
Мисливець на метеорити не реагував. Його погляд був прикутий до землі, очі широко відкрилися. І не лише в нього: звідусіль чулися вигуки людей, які не приховували свого здивування і жаху. І справді, від того, що відбувалося навколо них, можна було збожеволіти. Краплини дощу падали на землю, видаючи дивний звук, ніби вистукували паличкою по дверцятах скляної шафи з кришталевим посудом.
Тим часом зелені напівпрозорі камені продовжували рости й розмножуватися. Деякі з них уже зробилися завбільшки з футбольний м’яч. Повсюди на землю сипалися все нові й нові осколки. Майданчик, на якому колись стояв храм, тепер був усіяний сотнями й тисячами мерехтливих пульсуючих камінців. Схоже, метеорит розколовся на стільки дрібних осколків, що й перелічити було неможливо.
Патрик почувався карликом у дивовижній позаземній оранжереї. Один камінець почав рости просто під підошвою його чобота. Цього страхіття він не витримав і кинувся навтьоки — туди, де стояла хатинка з полоненими. Він не міг би точно сказати, чому обрав цей напрямок, проте ноги самі несли його туди.
Пробігши метрів сто, О’Ніл згадав, що забув узяти свою сумку. Він зупинився, важко відсапуючи. І раптом побачив просто перед собою чотирьох бранців, один із яких видався йому давно знайомим — надзвичайно високий і стрункий, із загостреними рисами обличчя.