— Цього в жодному разі не можна допустити.
— Я теж так гадаю. Тому так важливо, щоб ти залишився. І ще одне скажу тобі: Еліза має незвичайну ідею щодо того, як можна зупинити цю зелену пошесть. А, можливо, й повністю знешкодити. Елізо! — покликала дівчина.
Гумбольдт стрімко обернувся до своєї супутниці й подруги.
— Я вже давно ставила собі запитання: як догони спромоглися перемогти теллем, — почала жінка. — Як їм удалося здолати цей народ, якщо перевага — і в духовному, і в матеріальному плані — була на боці супротивника? Якщо вірити переказу, догони не мали ані найменшого шансу.
— Убіре стверджує, що їхній проводир отримав знак богів, — нагадав Гумбольдт.
— Саме так, — кивнула Еліза. — Але що то був за знак? Щось матеріальне, до чого можна доторкнутися чи взяти в руки? А, може, зброя? Навряд чи. Очевидно, це було якесь знання, що дало змогу догонам здобути перемогу. — Її обличчя зробилося дуже серйозним: — І, мені здається, я знаю, що саме. Звуки догонських пісень.
— Пісень? — недовірливо перепитав Гумбольдт.
Вони ступили на скельний міст, і Еліза взяла вченого під руку.
— Ось подумай, — вела далі вона. — Їхні дивні пісні — це єдине, що цілком точно збереглося протягом багатьох століть. Не існує ані записів, ані малюнків, ані будь-яких переказів, що розповідали б про те, чим насправді був цей знак богів. Це досить дивно, чи не так? Якби мова йшла про якусь надзвичайну зброю або магічне заклинання, то цей секрет зберігався б у найсуворішій таємниці й передавався від старійшини до старійшини. Та цілком очевидно, що нічого такого не було, й, тим не менше, догони примудрялися тримати ситуацію в храмі під контролем. А єдине, що вони винесли з собою з глибин минулого і зберегли в первісному вигляді, — це їхні дивовижні співи.
— Ти вважаєш, що за ними приховано дещо більше, ніж звичайні магічні ритуали?
Еліза кивнула:
— Я переконана в цьому. Згадай лишень, що сталося, коли Шарлотта наскочила на конюха у стайні місії? Вілма несподівано закричала, і цей сильний чоловік скорчився і впав на землю. Це й дозволило нам забрати коней та мулів. Ось тоді я вперше й запідозрила, що зелені кристали особливим чином реагують на деякі звуки.
— Боже милий! — пробурмотів учений. — Ти маєш рацію. Пам’ятаєш, що сталося в саду у Беллхаймів, коли несподівано почувся монастирський дзвін?
— Точно, — усміхнулася Шарлотта. — Не випадково ж догони весь час співають. Гадаю, що ці мелодії пригальмовують якісь процеси в кристалах, не завдаючи нікому, крім цих каменів, ніякої шкоди. Адже й оперні співаки, якщо вірити очевидцям, можуть розбити скляний келих, узявши високу ноту.
Вони вже стояли біля дальнього краю скельного мосту. Гумбольдт обернувся. На мить жінкам здалося, що він ось-ось кинеться назад. Шарлотта помітила, як змінився його погляд: очі вченого заблищали, в них з’явилася іскра надії.
— Оперні співаки, кажеш? — Гумбольдт зупинився, криво усміхаючись. — Якщо так, то ми влаштуємо цій тварюці такий концерт, якого ще й світ не бачив!
61
Джейбс Уїлсон витер мокре від дощу обличчя й по дивився на гору. Плоска вершина була схована за низькими хмарами.
Перша частина втечі позаду. Він обминув ворожу варту, перетнув міст і помчав через плато й ущелину, де вони підірвали динамітом зведену догонами загороду. Потім вузенькою стежкою спустився на рівнину.
Тут він дозволив собі перепочити. Схил був крутим, а ґрунт на стежці надто мокрим, щоб спускатися верхи на коні. Ризикувати він не міг, тож довелося спішитися. Не можна було допустити, щоб його кінь або навантажений скарбом мул пошкодили ноги. Обидві тварини були надто важливими для нього. Без них годі було й думати дістатися до Тімбукту.
Біля підніжжя гори він припнув тварин до старезного баобаба, вийняв із сумки флягу з водою і почав жадібно пити, закинувши назад голову. Мул невдоволеио фиркнув.
— Не отримаєш і краплі, — кинув йому Уїлсон. — Тільки коли дістанемося до місця ночівлі, чуєш?
Води з собою він прихопив літрів із тридцять — у бурдюках і флягах. Витрачати її доведеться дуже потроху, якщо він намірився перетнути спекотну савану.
Мул знову фиркнув і невдоволено тупнув ногою. Уїлсон прибрав флягу, схопив канчук і вдарив уперту тварину по спині. Мул жалісно заревів.
— Не сподобалося? Дарма, наперед поводитимешся трохи спокійніше. А як не вгомонишся, то й увечері нічого не дам. Питимеш смердючу рідину з якоїсь калюжі.
Мул заспокоївся, але тепер захвилювався сірий в яблуках кінь. Він неспокійно здригався, бив копитом і злякано озирався.
Уїлсону увірвався терпець.
— Негайно мені заспокойтеся! — гримнув він. — Що це з вами коїться? Бодай би ви поповиздихали!
Раптом він помітив якийсь невиразний рух неподалік. Хижак!
Звір був не дуже великим, проте його поява змусила мисливця на метеорити насторожитися. Жовтувате хутро, всіяне чорними плямами, великі нашорошені вуха. В ніс ударив огидний запах стерва.
Уїлсон стрімко обернувся, щоб схопити рушницю, проте мул, наляканий присутністю звіра і різким рухом хазяїна, рвонувся й поскакав геть, не чуючи під собою ніг. Разом із зброєю, продовольством і всім запасом питної води.
Одночасно й кінь заіржав і став дибки. Ратиця зі сталевими шипами на підкові майнула буквально за міліметр від Уїлсонової скроні. Той відсахнувся, а кінь перестрибнув через нього і зник у заростях.
Залишившись на самоті, Джейбс Уїлсон поволі випростався, підвів голову і розглянувся довкола. Звідусіль на нього пильно дивилися десятки безжальних непроникно-чорних очей.
«Гієнові собаки, — промайнуло в нього у голові, господарі савани…»
Макс, Гаррі й Патрик почули ці звуки ще здаля. Крізь свист вітру та заспокійливе лопотіння дощу до них долинало нестямне вищання і різке, сердите дзявкання.
Поза спиною в Пеппера поповзли мурашки. Він зупинив свого коня й запитав:
— Як ви гадаєте, хлопці, що це?
Патрик О’Ніл прислухався.
— Схоже на гієнових собак. Небезпечні звірі! Нам краще триматися від них подалі.
— Зачекай! — Гаррі Босуелл напружено прислухався. — Я впізнаю цей звук! Так вони дзявкають, коли загнали жертву. Одного разу в Південній Африці ми наскочили на цих тварюк, які оточили поранену антилопу. Цей гавкіт означає: «Мерщій сюди, бачу поживу!».
— Накиваймо п’ятами звідси, швидше! — сказав Патрик. — А то й самі зробимося їхньою поживою!
Гаррі й ірландець уже ладні були розвернути коней, коли до вух Макса долинув звук, що не був схожим на вищання собачої зграї.
— Хвилиночку! Здається, я чую голос людини. Комусь потрібна допомога.
— Людина? — вершники перезирнулися. — Чи бува там не Уїлсон?
Мисливець на метеорити опинився у пастці. Гієнові собаки не давали йому ступити й кроку. Особливо знахабнів ватажок зграї, хитрий і злостивий звір. Уїлсон уже кілька разів штрикнув його вістрям шпаги, проте або ця тварюка не відчувала болю, або шкура в неї була такою грубою, що клинок не завдавав їй ніякої шкоди.
Близько чверті години він відбивав атаки хижаків, проте сили його потроху вичерпувалися. Собаки поводилися так, як і завжди: вони здійснювали нескінченні несправжні атаки з усіх боків, чекаючи, поки жертва знесилиться, захищаючись, і лише після того збиралися завдати вирішального удару. Те, що Уїлсон знав про цих тварин, не дуже втішало. Дослідники розповідали, що ці собаки не дуже полюбляють стерво. Тож, аби м’ясо якомога довше залишалося свіжим, вони не вбивають свою жертву, а збивають її з ніг і розривають іклами черево. Після цього вже беруться до інших частин тіла. Уїлсон знав, що з розпоротим животом людина здатна прожити досить довго — кілька годин, а, можливо, й днів. Це й справді мученицька смерть!
Але з ним цього не станеться. Краще вже самому настромитися на шпагу. Принаймні, така смерть буде швидкою й не надто болючою.
Він уже приготувався було відбити чергову атаку жовтих псів, аж тут звідкілясь пролунав постріл. Почулося жалісне скавчання, один із собак упав. Наступний постріл уколошкав другого. Зграя занервувала. Ватажок принюхався, але дощ змивав усі запахи. З боку узлісся гримнули ще два постріли, й собаки почали відступати. Нарешті, ватажок коротко дзявкнув, і за цим сигналом звірі кинулися геть.