— Ще надто рано підбивати підсумки, містере Уїлсон, — промовив Гумбольдт, продовжуючи насідати на супротивника. — Може, вам і вдасться мене вбити, це не виключено, але ж як ви думаєте вибиратися звідси після цього?
— А хіба ви самі не здогадуєтеся? Мої люди не звикли діяти самостійно. Таке вже в них виховання. Арчера більше немає, тож довіритися вони можуть лише мені. Щойно я вас прикінчу, вони стануть на мій бік і приповзуть до мене. Ще й скавчатимуть, неначе цуцики, — усміхнувся він. — Між нами відбувається цілком законна дуель, тож будь-який суд у цивілізованій країні мене виправдає. Ти згоден, Патрику?
Ірландець мовчав. Еліза раптом відчула, що він усе ще перебуває під впливом особистості цього харизматичного негідника. Так само, як і решта найманців.
— Не забувайте про догонів, — парирував Гумбольдт. — Невже ви сподіваєтеся, що вони так задурно вас випустять?
— Задурно? Навряд чи, — по обличчю Уїлсона рясно стікав піт. — Та я можу вбити їхнього старійшину й захопити дівчисько в заручниці, — він кивнув у бік Йатиме. — Мала, здається, має тут неабиякий авторитет. Нам уже доводилося проробляти такі оборудки в минулих експедиціях.
— Ну, звісно ж, воювати з немічними дітьми та старими — це вам до снаги, — Гумбольдт зробив блискавичний випад, та англієць, схоже, саме цього й чекав. Він стрімко нахилився, схопив жменю піску й пожбурив його вченому в очі. Гумбольдт, на мить засліплений, не помітив атаки англійця, і той завдав йому підступного удару чоботом у коліно. Негідник мав явну перевагу.
Гумбольдт опустився на землю, обличчя його скривилося від болю, а шпага вислизнула з пальців. Еліза затулила рот руками, щоб стримати крик. Учений спробував знову схопитися за зброю, та Уїлсон ногою відкинув його шпагу вбік. Потім, широко розставивши ноги, він посунув на супротивника, виставивши перед собою широке лезо ножа.
— Я ще жодного разу не програвав, — процідив він. — Хочете знати, чому?
— Хочу я чи не хочу, та, боюся, ви все одно скажете, — відповів Гумбольдт глузливо.
— Не можна виграти, не забруднивши при цьому рук. Візьміть цю пораду з собою в могилу, пане Гумбольдт!
Почувся тупий удар. Еліза вже вирішила було, що з таким звуком ніж устромився в груди Гумбольдта. Але заточився не її друг, а Уїлсон. Повільно, неначе уві сні, він обернувся.
— Що це було?..
За його спиною стояв Патрик О’Ніл із рушницею в руках. Молодий ірландець знову скинув зброю, націляючись прикладом тепер уже в перенісся Уїлсона. Знову пролунав глухий удар, і мисливець на метеорити впав навзнак і залишився лежати, широко розкинувши руки й утупивши скляний погляд у небо.
— Сер Уїлсон, я заарештую вас за звинуваченням в убивстві Франсуа Лакомба, члена Паризької академії наук, і замаху на вбивство професора Карла Фрідріха фон Гумбольдта. Крім того, ви звинувачуєтеся в таких тяжких злочинах: дезертирство, співучасть у загибелі містера Джонатана Арчера, замах на вбивство журналіста Макса Пеппера, а також у багатьох кривавих злочинах, скоєних стосовно народу догонів. Ви постанете перед французьким провінційним судом у Тімбукту, а потім у Дакарі, звідки вас перевезуть для остаточного виголошення вироку до Парижа. А щоб ви знову не спробували втекти, я накажу закувати вас у кайдани, а Макс Пеппер і Гаррі Босуелл допоможуть мені доправити вас до суду. Звісно, якщо ці джентльмени не заперечуватимуть.
— Докладу до цього всіх сил, — зблиснув очима Гаррі. — Якщо знадобиться, я особисто доправлю цього негідника до Парижа. Дуже вже мені не хочеться, щоб він знову вислизнув.
Макс коротко кивнув:
— Чим раніше ми вирушимо, тим краще.
Уїлсон продовжував лежати, обмацуючи зламаний ніс і бурмочучи прокльони, та ніхто вже не звертав на нього уваги.
— Що ж, гайда! — О’Ніл опустив зброю і полегшено зітхнув. — Стривай, ледве не забув… — він зняв із шиї жетон, який мали при собі всі люди Уїлсона, і жбурнув його під ноги мисливцю на метеорити. — Можете вважати, що я звільнився.
Пеппер допоміг ученому підвестися.
— Із вами все гаразд, містере Гумбольдт?
— Дрібниці, — той оглянув рану на руці. — Нікчемна подряпина. Жінки про це подбають. — Він усміхнувся Елізі й Шарлотті. — Мені шкода так швидко розлучатися з вами, друзі, але я впевнений, що слід якнайшвидше вивезти Уїлсона звідси. Поки ця людина тут, всі ми перебуватимемо в небезпеці. Догони допоможуть вам конвоювати злочинця. А щойно ви дістанетеся до Тімбукту, передайте його до рук французької влади. Раджу домогтися особистої зустрічі з губернатором, і, запевняю, він вам дуже дякуватиме.
— А ви ж як?
Накульгуючи, Гумбольдт зробив кілька кроків.
— Спочатку ми повністю очистимо плато від уламків метеорита. Вони можуть валятися в розпадинах і тріщинах між скель. Потім оглянемо все довкола. За сотні років у храмі побували найрізноманітніші тварини, які могли зробитися носіями інфекції. Не можна забувати й про ченців-місіонерів. Із цим космічним створінням і всім, що воно породжує, ми маємо покінчити раз і назавжди.
— Але ж як вам удасться цього досягти? — все ще не міг утямити Пеппер. — Ця зараза могла поширитися на багато миль!
Незважаючи на біль, Гумбольдт усміхнувся.
— Із повітря, любий Максе, з повітря!
65
Кілька днів потому
Ремонт «Пачакутека» було закінчено. Догони зняли кріплення, що втримували повітряний корабель на скелі, і спустили його вниз. Тепер лише канати й кілки прив’язували його до землі, і «Пачакутек» ліниво розгойдувався під легким південним вітерцем. Дощ припинився, небо вкривали легкі хмаринки, крізь які подекуди вже проглядало сонечко. Савана, щедро зрошена живильною вологою, зазеленіла й покрилася квітами.
Як і було вирішено, Макс, Гаррі й О’Ніл у супроводі невеликого догонського загону кілька днів тому покинули поселення. Прощання було коротким, та Оскар твердо вірив, що бачить кмітливого репортера й відважного фотографа не востаннє.
Тепер красень «Пачакутек» привертав до себе всі погляди. Щоправда, оболонка його балона була схожою на клаптеву ковдру, проте жінки догонів попрацювали дуже сумлінно: в ній не залишилося ані найменшої дірочки. Стернові каркаси виготовили з жердин і обтягнули козячими шкурами. Вдалося навіть відреставрувати зображення зміїв і драконів на бортах. Повітряне судно начистили до блиску.
Страх перед кораблем покинув догонів. Навіть малюки вже не тікали світ за очі, побачивши його, а залюбки гралися в затінку під корпусом судна. «Пачакутек» зробився своєрідним центром поселення, чимсь на кшталт ярмарку, де збираються всі мешканці міста.
Знову з’явилося сонце, паливні елементи запрацювали, і вироблений з їхньою допомогою водень безперешкодно заповнив оболонку балона, повертаючи величезний дирижабль до життя.
Для Оскара настав час відпочинку та спокою. Поки кілька десятків людей виконували ремонтні роботи під керівництвом Гумбольдта, він цілими днями був поруч із Шарлоттою. Відтоді, як йому було призначено постільний режим, дівчина ні на крок не відходила від хворого.
Іншопланетна істота покинула його тіло. І разом із тим до юнака повернулася радість життя. Оскару ставало страшно, коли він згадував, яким самотнім і розгубленим він почувався в останні кілька тижнів. Тепер він мав час поміркувати про те, що з ним сталося. Бесіда з чужинцем і суперечка з ним раз у раз пригадувалися йому. Це ж скільки мільярдів кілометрів, скільки років! І все заради того, щоб подолати самотність. Як це жахливо, мабуть, коли навколо тебе немає жодної рідної душі!
Оскар покосився на Шарлотту, яка поринула в читання. На губах дівчини з’явилася легка усмішка — вона усміхалася тому, що читала. Тепер йому було зрозуміло, що вони підходять одне одному. Він кохає її, а вона — його. І не важливо, що з цього приводу думає батько.
Юнакові більше не хотілося сушити голову над цим. Звісно, Гумбольдт узяв із нього слово. Та це ж усього лише слово, домовленість між двома людьми вважати ту чи іншу точку зору правильною. Такої угоди легко дотримуватися тим, хто ледве знайомий одне з одним. А що коли вони живуть зовсім поряд, в одному будинку? Навіщо себе мучити?