Гумбольдт склав руки на грудях і вклонився, Еліза, Шарлотта й Оскар і собі зробили так само.
— Дякую за все і прощавайте!
Із цими словами він схопив Вілму на руки й почав підійматися мотузяною драбиною. Ківі борсалася й сердито пищала, ніби не хотіла розлучатися зі своїм новим приятелем Джабо. Слідом почали видиратися вгору Шарлотта з Оскаром. Еліза трохи забарилася. Вона підійшла до Йатиме й узяла її за руку.
— Прощавай, маленька жрице, — сказала вона. — Нехай береже тебе Великий Змій Дамбала!
Вона поцілувала дівчинку і теж піднялася на палубу. Мотузяний трап прибрали, й «Пачакутек» почав неквапливо підійматися до неба.
Коли обличчя мандрівників, які дивилися вниз, перетворилися на невиразні світлі точки, почувся стриманий гуркіт моторів. Догони на землі замахали руками, й небесне чудовисько попливло на північ, зникаючи в серпанку спекотного африканського полудня.
67
Берлін, березень 1894 року
Будинок здавався покинутим. Двері було замкнено, віконниці зачинено. Садок дивився пусткою — дерева й чагарники вздовж доріжок не доглянуті. З будинку не долинало ані звуку. Поки кучер вивантажував їхні речі, Оскар устиг розглянутися.
— Що тут сталося? — пробурмотів він, простуючи до дверей усипаною гравієм доріжкою. — Таке враження, ніби всі виїхали кудись.
— Так, схоже, що вже кілька тижнів поспіль тут нікого не було, — додала Шарлотта.
Еліза торкнулася пальцями до гравію:
— Я відчуваю, що в будинку хтось є. До того ж, цей слід на доріжці залишено не більше як два дні тому.
Гумбольдт приклав долоні до рота й гукнув:
— Агов! Чи є хтось удома? Це ми, Карл Фрідріх, Еліза, Шарлотта й Оскар. Ми повернулися!
Усі застигли в очікуванні. Раптом замок на парадних дверях клацнув, і ручка опустилася вниз. Двері трохи прочинилися, й у шпарину визирнули два великі ока. Потім з’явилося юне личко: веснянки, руде волосся, задерикуватий носик.
— Лєно! — вигукнув Оскар.
Двері широко відчинилися. З них вискочило дівча й кинулося просто до нього в обійми. Якби хлопець не підготувався до цього, то гепнувся б на землю.
— Що тут сталося? — запитав він. — Чому вдень ніхто не виходить надвір? Навіщо ви зачинилися?
— Ой, усе це через ту жахливу даму, — відповіла Лєна. — Вона приходила до нас уже чотири, а, може, й п’ять разів. І щоразу, йдучи, загрожує, що повернеться з поліцією.
— Дама? — спохмурнів Гумбольдт. — Яка ще дама?
Лєна покосилася на Шарлотту.
— Вона стверджує, що вона твоя мати. Це просто жахіття якесь, а не жінка!
— Моя мати? — Шарлотта пополотніла. — А вона не казала, чого хоче?
У відповідь дівчинка похитала головою.
— Ні. Але сказала, що повернеться. Сьогодні, рівно о четвертій. І цього разу з нею буде жандарм.
Оскар здивовано подивився на Шарлотту. Дівчина розгублено глянула на годинника й промовила:
— О четвертій? Отже, я маю ще три години. Цілком достатньо, якщо поквапитися. — Дівчина скинула вгору підборіддя. — Ти дозволиш мені, дядьку, поки що залишити вас наодинці з нашими численними валізами?
— Що ти хочеш робити?
— Мені необхідно з’їздити до міста. Кучер мене відвезе.
— Навіщо?
— Не можу зараз сказати. Але це дуже важливо, повір. І, будь ласка, не кажи «ні»!
Учений здвигнув плечима.
— Ну гаразд, якщо без цього не обійтися. Ми й без тебе впораємося. Тільки ж, гляди, не запізнюйся. Ти ж уявляєш собі, що тут може влаштувати твоя матуся, якщо їй доведеться чекати?
— Саме тому я і маю поквапитися.
Із цими словами Шарлотта знову сіла в екіпаж. Оскар притримав дверцята:
— Тобі не потрібна компанія? Ми могли б з’їздити вдвох.
Дівчина нагородила його своєю найбільш світлосяйною посмішкою.
— Ні, дякую красно! Існують речі, які жінкам доводиться робити без чоловіків. Але я постараюся швидко повернутися, і з хорошими новинами. Тримай за мене схрещені пальці, щоб усі справи вдало завершилися.
Клацнув батіг — і коні помчали до міста.
Гумбольдт провів очима екіпаж:
— Що ж, можливо, так і справді краще? А зараз — до справи! Лєно, мерщій поклич усіх своїх! Треба позаносити валізи, відкрити віконниці й приготувати чай. Швидше, швидше! У нас іще безліч справ!
Рівно о четвертій гравійною доріжкою зацокали копита четвірки коней. До парадних дверей підкотило розкішне відкрите ландо. В ньому сиділи огрядний чоловік у циліндрі й із бакенбардами і витончена дама у фіолетовій сукні та крислатому капелюсі, декорованому пір’ям білої чаплі. За ними їхав на коні жандарм у синій уніформі з сяючими мідними ґудзиками.
Гумбольдт похмуро спостерігав за непроханими гостями з вікна. Коли у двері постукали, він випростався й пробурмотів:
— Що ж, час настав. До бою!
Оскар пішов слідом за батьком. Важкі двері розчинилися. На порозі стояла Марія Ритмюллер, матір Шарлотти. Висока, пишнотіла, рум’яна дама непохитно-сталевої вдачі. Досі Оскар знав про цю особу тільки з розповідей Шарлотти. Дивлячись на квітучий вигляд пані Ритмюллер, неможливо було повірити, що за станом здоров’я їй доводилося весь час перебувати під наглядом лікарів, а минулий рік провести в санаторії в Хайлігендаммі. Підозри ці тільки посилилися, коли жінка почала говорити:
— Де моя дочка?
Ніяких привітань або ввічливих слів. Вона навіть не відрекомендувала свого супутника, пана в циліндрі.
— Добридень, Маріє, — відповів Гумбольдт, холодно усміхаючись. — Радий, що ти почуваєшся непогано. Сподіваюся, дорога не видалася тобі надто стомливою?
— Облиш ці порожні балачки, Карл Фрідріх! — суворо мовила пані Ритмюллер. — Я тут задля того, щоб забрати Шарлотту. Якщо знадобиться, я вимагатиму від представника влади застосувати силу. — Вона вказала на поліцейського, який втупився в підлогу й не зводив очей із власних чобіт. Уся ця сцена, схоже, не дуже подобалася йому.
— Я тут уже вшосте, й без дочки не маю наміру зрушити з місця!
— Шарлотти немає вдома, — промовив Гумбольдт. — Термінові справи в місті, але вона обіцяла невдовзі повернутися. Ми щойно приїхали з далекої подорожі, розбираємо речі. Прошу вас, проходьте. Еліза зараз принесе чай із булочками. Моє запрошення, звісно, стосується всіх… — Гумбольдт відступив, пропускаючи гостей до будинку. Пані Ритмюллер гордовито пройшла вперед, за нею мовчки попростували чоловіки, тримаючи в руках капелюхи.
Аромат свіжозавареного чаю та щойно спечених булочок із корицею заповнив вітальню. Зайшовши до гостей, Еліза привітала всіх лагідною посмішкою. Друзів Оскара завбачливо відрядили на кухню — самим своїм виглядом вони могли ще більше розгнівати Гумбольдтову сестру. Пані Ритмюллер кинула на Елізу зневажливий погляд і повагом опустилася в одне з крісел.
Оскар нишком відвернувся й фиркнув: дуже вже ця пихата жінка нагадувала йому здоровезну курку. Та й супутник був їй до пари. Сівши до столу й час від часу підкахикуючи, він раз у раз починав витрушуватися й начищати свій циліндр. Схоже, цей чоловік не мав, що сказати, й повністю залежав від найменших примх дами у фіолетовому. Лише жандарм справляв враження досить приємної та ввічливої людини. Він із вдячністю прийняв чашку чаю й булочку і підсів ближче до столу.
— Чи не хочеш ти відрекомендувати мені свого супутника? — Гумбольдт узяв чашку з рук Елізи і зробив обережний ковток.
— Це Бернхард Ігель, мій наречений.
Гумбольдт мало не вдавився.
— Ти заручена?
На губах жінки з’явилася холодна усмішка:
— Саме так. Ми познайомилися в санаторії. Бернхард — агент із продажу нерухомості. Він живе у Бремені. За півроку ми маємо намір одружитися.
— Що ж, бажаю щастя! — Гумбольдт утер губи серветкою. — І, будь ласка, вибач мені за таке щире здивування. Я не був готовий до того, що ти вдруге вирішиш вийти заміж.
— Твій глузливий тон тут ні до чого! — верескнула пані Ритмюллер. — Я не належу до тих жіночок, які довго залишаються самотніми. — Її погляд зупинився на Оскарі. — А це що за молодик?