Того жахливого вечора — щоправда, це вже було під ранок — ми багато випили, голови наші розгарячилися. Порожні пляшки стояли на столі й попід стінами, з попільниць до прочиненого вікна тягнувся дим, крізь який прозирало хворобливого кольору небо. Все це було далеке від райського умиротворення.
Я вже був майже заснув, та мене розбудив гамір розмови. Раптом мені стало лячно, я відчув, що в кімнаті відбувається щось таке, що потребує уваги. Так починає вібрувати рація, коли на неї надходить повідомлення. Музику перериває сигнал судна, що бореться зі смертю.
Товариші замовкли, вони дивилися на Лоренца, який у стані крайнього збудження звівся на повен зріст. Напевне, вони хотіли і далі брати його на кпини, сприйняли за жарт те, що, власне, вимагало втручання досвідченого лікаря. Надто пізно кожен із нас помітив незвичність ситуації.
Лоренц, який, до речі, того вечора не пив, — він взагалі не вживав спиртного, — впав ніби у якийсь транс, він більше не обстоював свою ідею. Він скаржився, що бракує людей, які бажали б добра — тоді б усе можна було здійснити. Батьки показали нам приклад. До того ж це так легко — принести жертву, якої вимагає час. Тоді закриється тріщина, що розриває Землю.
Ми дивилися на нього й не знали, до чого він веде; у нас було таке відчуття, ніби ми слухаємо безглузду тираду, та з другого боку, все це здавалося якоюсь змовою, крізь яку проступало щось моторошне.
Нараз він заспокоївся, так ніби вирішив вдатися до особливо переконливого аргументу. Він усміхнувся й повторив: «Це ж так просто. Я хочу вам показати». Потім він крикнув: «Хай живе…» й викинувся з вікна.
Не буду переповідати, яке гасло він вигукнув. Нам здавалося, що все це відбувається уві сні, та водночас нас ніби підключили до високовольтної лінії, волосся стало дибки, й ми сиділи, як примари, в раптово спорожнілій кімнаті.
Лоренц, хоч і наймолодший серед нас, у гімнастиці був найкращим, я часто бачив, як він вправлявся на брусах та на коні. Саме таким спритним рухом він зник у вікні мансарди: легко сперся рукою на підвіконня й хутко перекинув через нього своє тіло, а обличчям ще раз обернувся до нас.
Лунка тиша тривала п'ять чи сім секунд — точно не знаю. В кожному разі, навіть згадуючи про це, хотілось якось зупинити той невблаганний час, увігнати в нього клин, щоб він утратив свою логіку, свою незворотність. А потім з глибини двору пролунав жахливий удар, глухий та водночас сильний. Не було жодного сумніву, що падіння було смертельним.
Ми кинулися сходами вниз, у вузький темний двір. Не хочу описувати ту постать, що скорчилася там на землі. З такої висоти тіло зазвичай падає сторч головою, проте Лоренц зумів приземлитися на ноги, а це вказує на те, що він був добрим гімнастом. Стрибок з третього, чи навіть з четвертого поверху ще міг би скінчитися відносно щасливо. Та є межа можливого. Я бачив, як з тіла стирчали два світлі уламки кісток, з яких звисала плоть, — від удару кості прохромили таз і повилазили назовні.
Хтось став гукати лікаря, хтось кинувся за пістолетом, інший за морфієм. Я відчув, що мене охоплює безум, й побіг геть у темряву. Цей безглуздий вчинок мене глибоко вразив і залишив по собі невигойний слід — щось у мені зламалося. Тож цей випадок я не можу трактувати просто як один з епізодів, не можу просто відбутися зауваженням про те, що на світі бувають ще абсурдніші речі.
Бідолашний хлопчина справді подав нам приклад, хоча й інший, ніж він гадав. В одну мить йому вдалося наочно показати те, для чого більшість з нашого кола потребує всього життя. Він показав нам нашу безвихідь.
Тоді я нарешті збагнув сенс жорстокого слова «даремно». Воно діймало мене ще після поразки, коли я бачив надлюдські зусилля, безконечні страждання, з яких серед нічної заграви ніби виростала ціла скеля, а над нею кружляли шуліки. Так зазнають ран, що вже ніколи не гояться.
Здається, мої товариші сприйняли це менш серйозно. Серед учасників тієї вечірки була ціла когорта людей із сильним характером, про яких згодом багато говорили, так наче їх об'єднав якийсь демон. Наступного дня вони ще раз зібралися всі разом і вирішили викреслити ім'я Лоренца зі свого списку. Для них самогубство було неприпустимим компліментом духові часу.