Визначення віку було другорядним, адже дух не знає такого поняття. Цей старий був більше готовий до ризику, байдуже — фізичного, морального чи духовного, аніж численні молодики, він був здатний краще з ним упоратися, оскільки в ньому поєднувалися влада й розсудливість, набута кмітливість і природжена гідність. Якою була його гербова тварина? Лис, лев, один з великих хижих птахів? Я подумав про одну з химер, що гніздяться на наших соборах й посмішкою всевидця позирають згори на місто.
Подібно до того, як він здавався старим і не старим, він був низьким на зріст і водночас не таким уже й низьким; його особистість затіняла ці враження. За своє життя мені довелося зустрічатися з деякими видатними людьми — я маю на увазі таких, які мають справу з найприхованішими коліщатами нашого суспільного механізму, розташованими зовсім близько до невидимої осі. Це можуть бути люди, імена яких згадуються в кожній газеті, але також цілком невідомі, вони можуть бути добрими або лихими, дієвими або бездіяльними. Проте вони мають щось спільне й привабливе, щось таке, що вловлюють частіше натури прості, ніж складні. Ми відчуваємо: «Ось він!» або «Цей все зробить», або ж вловлюємо подих чогось моторошного.
У мене виникли такі відчуття, коли я побачив Цаппароні, мені здавалося, що це людина, «яка знає магічну формулу», що це «обранець», «один з найвищих». Вислів, що став однією з наших звичних фраз, а саме «знання — сила», набув тут нового, безпосереднього й небезпечного сенсу.
Особливо велику силу випромінювали очі. То був королівський погляд, при якому широкий розріз очей дозволяв бачити білкову оболонку над ірисом і під ним. Але разом з тим це створювало враження якоїсь штучності, ніби після пластичного втручання. До того ж погляд мав типову південну незворушність. То було око великого блакитного папуги, якому вже виповнилося сто років. То була не блакить неба, не синява моря й не лазурова барва каменю — то був синтетичний голубий колір, вигаданий у якихось дуже віддалених місцях майстром, що мав на меті перевершити природу.
Око цього блакитного папуги було бурштинового кольору; коли на нього падало світло, воно набувало жовтавого відтінку, а в тіні — брунатно-червоного бурштину з доісторичними вкрапленнями. Око спостерігало за великими єднаннями в краях, де сила запліднення ще не стала окремішньою, де земля і море зливаються між собою, а скелі фалічно височать серед дельти. Око залишалося холодним і твердим, як незачеплений любов'ю жовтий сердолік. Лише там, де лягала тінь, воно темніло оксамитом. На ньому здригалася мигальна перетинка. Дзьоб залишився твердим і гострим, хоча протягом ста років лущив тверді, як діаманти, горіхи. Не було жодної проблеми, якої не можна було вирішити. Око й проблеми, як замок і ключ, були підігнані одне до одного. Погляд різав як лезо з пружної сталі. Він швидко оглянув мій внутрішній світ. Після чого предмети знову зайняли свої місця.
На мою думку, монополія Цаппароні спиралася на спритну експлуатацію винахідників, та одного погляду було досить, аби побачити, що тут було щось більше, ніж просто комерційна жилка Меркурія, що збирав данину з теренів Плутона. Юпітер, Уран та Нептун перебували тут у потужній взаємодії. Скидалося на те, що цей старий чоловік умів також винаходити самих винахідників і винаходив їх тоді, коли цього потребувала його мозаїчна система.
Лише коли я це усвідомив, мені відразу стало зрозуміло, хто стоїть переді мною. Це було дивно ще й тому, що великий Цаппароні, про якого знала кожна дитина, не мав нічого спільного з тим, кого я бачив у бібліотеці. Постать, яку насамперед сформував кінематограф, нагадувала доброго дідуся, такого собі Діда Мороза, який по різних лісах мав свої фабрики, де працювали його гноми, а він сам без упину думав над тим, чим би ще порадувати великих і малих дітей. «Як і щороку…» — під цим гаслом з'являвся каталог фірми Цаппароні, на який всі чекали з великим нетерпінням у жовтні, адже з ним годі було порівняти якусь книжку казок чи фантастичний роман.
Тож Цаппароні мусив мати вповноважених, які брали на себе цю частину його репрезентації, можливо, ще один актор, який грав роль чемного дідуся, а може, то був навіть робот. Не виключалося й те, що він використовував багато таких схем, таких проекцій власного Я. Адже це давня мрія людини, що виразилася в особливому фразеологізмі: «Я не можу розірватися на кілька частин». Цаппароні, очевидно, не лише здалося, що таке можливо, йому це видалося виграшним розширенням й вивищенням особистості. Відколи ми можемо вдаватися до поділу нашої особи, як, наприклад, до відділення за допомогою апаратури голосу чи зовнішнього вигляду, ми користуємося певними перевагами античного рабства, але без його недоліків. Якщо хто й зрозумів це по-справжньому, то це був саме Цаппароні, знавець і розробник автоматів, скерованих на гру, насолоду або розкіш. Один з його двійників, що видавався просто зразковим, з переконливим голосом та м'якшими рисами обличчя, ніж йому подарувала природа, красувався у випусках новин на екранах телевізорів, інший виголошував промову в Сіднеї, тоді як сам майстер був зайнятий роздумами в затишку свого кабінету.