Уже тоді, гуляючи з друзями, ми заходили аж до боліт. Але це завжди було ризиковано, й після випадку з польовою стодолою ми не виходили за межі садів. На дамбі, що відділяла болото, ми якось розклали вогнище. Мій молодший брат Герман бігав з гілкою, що жевріла, й скрізь щось підпалював. Раптом ми побачили, як високі язики полум'я охопили пасмо сухого очерету. Зразу після цього вогонь перекинувся на вересове пустище. Спершу ми намагалися прибити вогонь гілками, але він угризався в болото, сухе як трут, і коли ми вже зовсім знесилилися від гасіння вогню та від жару, а наші підошви почали тліти, запалала польова стодола.
Тоді ми покидали гілки й кинулися до міста, ніби за нами сам чорт гнався. Але й там ми не мали спокою, від усвідомлення скоєного ми не могли всидіти на місці. Врешті ми розбили свою скарбничку й піднялися на готичну вежу міської церкви, що була заввишки близько ста метрів. Піднятися на вежу коштувало десять пфенніґів. Зате жахливу картину болотяної пожежі, на боротьбу з якою виїхало три пожежні екіпажі, ми спостерігали з висоти пташиного лету. Після безлічі сходинок нам уже вгиналися ноги, та коли ми здалека почули пожежні сирени й побачили червону заграву, нам стало так млосно, що аж у голові запаморочилося. Погойдуючись, ми спустилися вниз і вуличками старого міста прослизнули додому, де забилися під ковдру. На щастя, ніхто нас не запідозрив. Проте ще довго після того мене переслідували сни з пожежею, ночами я часто з криком прокидався, так що навіть довелося покликати надвірного радника Медінґа, який заспокоїв батьків та прописав мені валеріанові краплі. Він вважав, що це просто перехідний вік.
Але то ще був світ дитинства. За кілька місяців, коли верховодою став Атьє Ганебут, він, можливо, навіть подав би це як геройський вчинок. Він надавав великої ваги винахідливості не залишати жодних слідів, і доручав нам відповідні завдання. Так, невдовзі після нашого знайомства він довідався, що сусідський хлопець Кламор Боддзік поцупив у своїх батьків один талер, який він десь заховав, щоб перечекати трохи часу після пропажі. Атьє наказав нам провести розслідування. Я ще й досі дивуюся, як ми за допомогою рафінованих комбінацій вирахували хованку Кламора Боддзіка — таке зробило б честь навіть ясновидцю. Ми поділили територію його пересувань на маленькі квадрати, які обшукали. Він заховав монету у квітковому вазоні в батьківському саду. Ми витягли її й передали Атьє. Цей приклад може дати уявлення, з яким запалом ми намагалися здобути його прихильність. З морального погляду це було гірше за болотяну пожежу, та ми відчували лише радість від власної спритності слідопитів, коли бачили, як Боддзік ще багато днів даремно перекопував усі вазони.
У надвірного радника Медінґа доволі часто мінялися кучери — робота була втомлива. Вони мусили довго чекати на вулиці, поки надвірний радник робив свої візити, й особливо зимою вони часто прикладалися до пляшки, аж поки це починало набридати надвірному радникові. Їх зміщали з кучера панської карети й переводили на дрожки, де ті в лакованому циліндрі чекали на вокзалі подорожніх. Саме таким чином старий Ганебут змінив батька Вільгельма Біндзеля. Але старий Ганебут не протримався й року, оскільки надвірний радник ставав незговірливим, коли помічав, що коні падають з ніг. На те, що його кучери були п'яничками, він не звертав уваги, головне, щоби з кіньми все було добре.
Мати Ганебута була дбайливою жінкою, вона вела домашнє господарство надвірного радника. Батько не надто переймався дисципліною в родині. Він або возив надвірного радника у справах, або ж клопотався у стайні, решту часу проводив у кнайпі. Надвірний радник посилав за ним туди, коли він йому був терміново потрібен.
Син був сам собі пан. Він займався різними дрібними справами, носив для книгарів журнали, а для бібліотек — книжки. Восени він супроводжував селян, які з навантаженими торфом возами в'їздили у місто або вигукували по вулицях «Білий пісок!» Хлопчаки, що змагалися за його прихильність, були гімназистами, тобто належали до іншої верстви, ніж він. Та це не заважало йому ставитися до них, як тиран.
Мій батько, який волів би, щоб ми трималися Вільгельма Біндзайля, не надто радів такому товариству. Якось я чув, як він у сусідній кімнаті казав матері: «Той Атьє, синок нового кучера, погана компанія. Він прищеплює хлопцям суто пролетарські манери».