Кірстен Бойє
Скоґландія
Пролог
Скоґландія була в жалобі.
Над палацом тріпотів приспущений прапор, а вздовж розкішного центрального бульвару тяглися тисячі парасольок. Повіз із домовиною, вкритий горою квітів національних кольорів і запряжений шістьма вороними кіньми, поволі, щоб не відставала жалобна процесія, долав шлях до кладовища на пагорбі.
За домовиною ступала юна принцеса: сама, вся виструнчена, в очах — ані сльозинки. Плечі в неї були розпростані, погляд спрямований у порожнечу. Не в натовп, де люди все віддали б задля того, щоб перехопити її погляд, утішити її підбадьорливим кивком голови чи усмішкою. І не на домовину, в якій її батько вирушив оце в останню путь.
Принцеса нікому не дозволила тримати над собою парасольку, хоч із безпросвітного сірого неба від самого ранку монотонно сіявся дощ, і тепер мокрі коси спадали їй на обличчя важкими, темними пасмами.
— Бідолашна дівчинка! — прошепотіла якась жінка в другому ряду й притислася ближче до свого чоловіка, щоб разом із ним знайти захисток під недоречно барвистою парасолькою. — Що їй тепер з тієї її королівської корони, з маєтків, коштовностей і з чого там іще — з грошей, і золота, і…
— Над ними висить якась напасть, — пробурмотів чоловік і нахилив парасольку ближче до жінки — так, що тепер самому йому за шию потекла вода. — Уся сім'я… Просто напасть!
Позаду, за кілька кроків від принцеси, ступав — як і вона, сам, як і вона, виструнчений — єдиний живий родич дівчини, що тепер від її імені мав правити країною, — Норлін, її дядько. На відміну від небоги, він наказав одному з придворних чиновників у чорному плащі нести йому за два кроки позаду парасольку. В його охайно підстриженому чубі, сріблясто-блакитний полиск якого контрастував з іще молодявим обличчям, кожне пасемце лежало на своєму місці; однак вуста в нього були скорботно скривлені, і всі в натовпі бачили, як глибоко тужить і він.
— На щастя, хоч цей іще живий, — знов зашепотіла жінка, поки жалобна процесія (далі в ній ішли міністри) тяглася повз них. — Принаймні мала не зосталася сама, як палець.
— Наче ти знаєш, чи ці двоє ладнають одне з одним! — стиха відказав чоловік.
Жінка різким рухом відкинула його осторогу й прошепотіла:
— Як-не-як, а опікун зі своєї родини! Не чужий. Усе ж таки до повноліття цій крихітці ще понад чотири рочки!
Молодик, що стояв попереду, обернувся, й, поморщивши лоба, спитав:
— Чи не можна трохи вгамуватися? Знайшли час для балачок! Розводьте теревені вдома!
Дзижчали кінокамери, над жалобною процесією кружляли два вертольоти, дівчинки вже давно не стало видно. А натовп усе ще стояв мов заворожений: нерухомий, мовчазний, пригнічений.
Аж коли з боку кладовищенського пагорба пролунали десять салютних залпів, повідомивши країні про те, що її король нарешті знайшов вічний спокій поруч зі своєю дружиною в монаршому склепі, скорботний натовп із полегкістю зітхнув.
— Якщо поквапимось, то ще встигнемо на автобус о шістнадцятій, — промовила жінка, коли люди почали розходитись. — І хоч би що ти мені казав, а в усьому цьому нещасті є й Божа благодать — те, що в малої зостався бодай він. І якби я була забобонна, то сказала б так: «На цій сім’ї лежить прокляття».
— А ось і наш автобус! — вигукнув чоловік і, згорнувши парасольку, пустився бігти. — Ще встигаємо!
І аж коли вони вкупі з іншими численними учасниками похорону пропхалися в кінець автобуса і ще навіть знайшли вільні місця, чоловік відповів дружині:
— Воно й добре, що ти не забобонна! Кажеш, прокляття?.. Хіба ми з тобою в казці? Клопіт і біду, люба моя, люди знаходять на свою голову здебільшого самі, без нічийого втручання.
— Малено… — промовив Норлін. (Він наполіг на тому, щоб до палацу принцеса поверталася в королівському лімузині разом з ним.) — Малено, як мені тебе втішити?
Юна принцеса сиділа з невидющим поглядом, так ніби й не чула дядька.
— Найкраще тобі зарадять, моя маленька Малено, буденні клопоти, — знов озвався Норлін. Він трохи відсунувся від дівчини, бо плащ у неї був геть мокрий. — Сьогодні й завтра ще побудеш у палаці й разом зі мною попідписуєш подяки за висловлені нам співчуття. — Він нахилився вперед: — Ти чуєш мене, Малено? А потім знову поїдеш до школи, знову до своїх подруг. Це тебе розважить. А за два місяці в тебе вже й день народження — чотирнадцять років!
Малена поволі, дуже поволі підвела голову. Здавалося, вона й досі ще не бачить дядька й не чує. Нарешті, нічого не кажучи, кивнула головою.