Ярвен затремтіла і обхопила руками себе за плечі. Сонце вже зайшло, і стало прохолодно.
«Можливо, нічого підозрілого тут і нема, — міркувала Ярвен. — Тільки ж не можу я в них про це спитати. Бо якщо я почну ставити не ті запитання, — запитання, з яких вони здогадаються, що я чимось стривожена, — то що вони зі мною зроблять? „Одна куля — і він навіть нічого не відчує… Візьміть його, поки він не зник звідси!“»
«Ні, питати я не можу, питати небезпечно, цікавість мене викаже. Але не можу я й далі сидіти, згорнувши руки, і цілий тиждень вдавати, ніби нічого не сталося, ніби вночі під балконом у мене не стояв отой хлопець, ніби Больштрем і Тяркс не наполягали на тому, щоб убити ватажка бунтарів, ніби віце-король не наказував заарештувати начальника поліції… Щось тут не так, як має бути. І я дала втягти в це й себе».
— Ярвен! — почувся з балкона Гільґардів голос.
Вона пригнулася за кущами.
Задзвонив її мобільний телефон. А вони не дурні! Ярвен хутко вимкнула телефон, перше ніж дзвінок устиг пролунати вдруге й підказати їм, де вона сховалась.
— Ярвен! Ми хочемо їсти!
Може, вони вже щось запідозрили? Чи найкращий вихід — усе ж таки повернутися до них таким собі безневинним ягнятком, з усмішечкою? А куди ж їй тут іще подітися?
— Ярвен! Прокляття, де та дівчина запропастилася? — вигукнув Гільґард.
«Прикидатися цілий тиждень я не зможу, — міркувала Ярвен. — Страх не сховаєш. Що вони тоді зі мною зроблять?»
Коли Ярвен почула собак, вона відразу здогадалася: рішення ухвалено. Вони знайдуть її, і хто знає, на що ці собаки надресировані. Що вони зроблять, коли відчують здобич, — лише зчинять гавкіт? Чи накинуться на неї, мов оті хижі чудовиська в кінофільмах, і схоплять її своїми гострими зубами? Собак було щонайменше три, а може, й більше.
Ярвен згорнулася в клубочок і затулили руками обличчя. Вона так перелякалася, що навіть не могла дихнути. Гавкіт наближався. Ось під собачими лапами вже зарипіла галька, різко шелеснули кущі… Ще кілька секунд…
Повітря розітнув різкий свист. Гавкіт умить урвався, так ніби хтось перетяв дріт гучномовця. Натомість собаки радісно заскавучали тоненькими голосами. Ярвен відчула, як їй щось упало на голову, а рота затисла чиясь долоня.
Робити щось було запізно.
16
— Чи тобі не пора вже давно бути в ліжку? — спитав Тінин батько, поглянувши на годинника.
Вони з дружиною були в кіно. Побачивши Тіну, що зручненько вмостилася собі під пледом на канапі, він зрозумів: тепер їм уже годі сподіватися на те, що донька, коли вони повертатимуться пізно додому, спатиме у ліжку в своїй кімнаті.
— Та, бачу, ти все ж таки потроху поглиблюєш свою освіту! Як-не-як, «Теми дня»! — провадив батько.
— Цсс! — цикнула Тіна, не відводячи погляду від телеекрана. — Сьогодні не було нічого.
— Як це — не було нічого? — перепитала мати. Куртку вона вже сховала до гардероба в передпокої й тепер опустилася в крісло. — А фільм був непоганий.
— Про Скоґландію, — пояснила Тіна й вимкнула телевізора. (На екрані якась жінка в коротенькій кофтині саме почала була тицяти указкою на синоптичну карту.) — Я мала на увазі, щодо Ярвен.
Батько підійшов до буфета, дістав склянку й промовив:
— Тіно, заради Бога, тобі знов увижаються привиди!
Тіна зачекала, поки він налив собі води, й спитала:
— А чому сумнівна країна? Ти так сказав учора ввечері. «Скоґландія — це теж іще одна досить-таки сумнівна країна». Що ти мав на увазі?
Батько сів поруч на канапі й промовив:
— Якби я знав, що тебе цікавить політика, то розповів би тобі про це з великою радістю. Одначе мені здається, що у голові в тебе все ще гуляють усілякі химери…
— Та не мели дурниць! — урвала його дружина, беручи пляшку з водою. — Коли вже дитину цікавлять такі питання, то невже тобі байдуже? Скористайся нагодою!
— Ну, гаразд, Скоґландія, то й Скоґландія! — засміявся батько. — Сумнівна Скоґландія, країна двох островів… Знаєш, ця історія бере початок досить давненько. Багато більше, ніж сто років тому. Точніше, відколи північний острів належить Скоґландії й відколи люди з південного острова наживають свої багатства на північному. — Він звів погляд на Тіну. — Розумієш?
Тіна похитала головою. І все ж вона мала таке враження, ніби колись — можливо, у школі — про таке вже чула.
— Не зовсім, — нарешті відказала вона.
— Ох, та що ви, власне, на тій історії вчите? — зітхнув батько. — Річ у тім, що ті, котрі жили на південному острові — біляві, високі, — тоді багато переважали тих, котрі жили на північному. Мали кращу зброю, машини й таке інше. Вони прийшли на північ і завоювали її, як це робилося тоді в усьому світі. Вони казали, що принесли північанам прогрес, і північани їм вірили. Можливо, північні скоґландці навіть були в захваті від південних.