Патрульний катер наближався на повній швидкості. За ним у темній воді лишався світлий пінявий слід. Коли катер був уже за кілька метрів, Ярвен розгледіла в ньому біля борту двох чоловіків у формі. Один із них тримав у руці мегафона.
— Це знову ти, Нануку? — вигукнув він. — І що ж цього разу?
Нанук склав долоні рупором і прокричав:
— Мотор заглух! Самі ж бо знаєте! Може, візьмете на буксир? Лиш одненький цей раз, востаннє! Хоча б до пристані! Бо за такого штилю стоятиму тут бозна-скільки!
З мегафона почувся сміх.
— Ми тобі ще того разу казали, що ми не безплатна буксирувальна служба для північних рибальських баркасів, місце яких на звалищі! Хіба ми тебе не попереджали, щоб ти зі своєю іржавою бляшанкою сидів там у себе вдома й не рипався до нас?!
— Лиш одненький цей разочок, востаннє! — розпачливо закричав Нанук.
Тим часом патрульний катер підійшов упритул до правого борту рибальського баркаса і обидва чоловіки ковзнули по ньому допитливими, хоча, схоже, й досить знудженими поглядами.
— Що ж мені робити? Адже я маю виходити в море! Я ж бо рибалка! Прошу вас, благаю! Як же я повернуся додому, якщо ви не?..
Патрульний катер відчалив від човна.
— Прошу вас! — кричав Нанук. — Не кидайте мене тут! Ви ж бо завше…
Дерев’яне суденце підіймалося й опускалось на хвилях, що котилися від катера. Ще раз донісся сміх із мегафона, потім Ярвен почула, як мегафон клацнув: його вимкнули. Берегова охорона зникла за мисом.
— А тепер — хутчій! — кинув Нанук. — Усі помагають! Треба вшитися звідси, поки вони не повернулися вдруге!
— А ти часто так робиш? — спитав Йоас, і в його голосі Ярвен почула захват.
— Благаю їх про допомогу? — перепитав Нанук.
Якір з гуркотом зник у якірній коробці.
— В останні три-чотири тижні — майже щоночі. Часом у протоці, часом там, у нас, неподалік від берега. Але разів два-три вже доводилося й на цьому боці. Вони попереджали мене, щоб я не зловживав послугами берегової охорони: це ж бо, мовляв, не безплатна буксирувальна служба. Перші рази навіть сходили на борт моєї старенької посудини, обшукували й перекидали тут усе догори дном. А тепер уже три ночі не чіпають. Порушують, звісно, свої ж таки інструкції, але вони просто вже ситі мною по саме нікуди. — Він нишком захихотів і додав: — Солдати — теж люди. Уявляєте, як вони тепер тішаться — там, на борту свого швидкісного катера! Ще б пак, у такий штиль старий Нанук безпомічно заліг, бідолаха, в бухті зі своїм завше дефектним мотором! «Там він і вік звікує, — либонь, кажуть. — Так йому й треба!» — Він поволі, майже нечутно виводив баркаса з бухти. — «Тепер старий уже не зважиться виходити в море! І більше нас не використовуватиме!»
Нанук запустив мотора й узяв курс на північ.
— А якби вони все ж таки зійшли на борт? — озвалась Малена. — Тоді вони побачили б, що мотор працює.
— Побачили б, — кивнув головою Нанук.
Ярвен з подивом завважила, як швидко старий човен борознить хвилі.
— І знайшли б нас, — промовила Малена й стала поруч із Нануком.
— Знайшли б, — кивнув головою той.
— І тоді б усіх нас… — проказала Малена.
На мить Нанук випустив з рук стерно й зробив Малені знак, щоб та стала на його місце. Потому сягнув рукою до кишені сорочки, дістав сигарету й нарешті промовив:
— Та вже ж, вийшло б не дуже гарно.
З правого борту небо яснішало.
18
Хатина стояла в густому лісі самотою. Мисливці навідувалися сюди не часто й не надовго, хіба восени, коли виходили на лося. Отож спокою мешканців хатини ніхто не порушував. Найближча шосівка закінчувалась за кілька миль звідси, а висипаний гравієм путівець уже за сто-двісті метрів перетворювався на дві порослі травою колії в піску, якими в дощ навряд чи й проїдеш. Зате до узбережжя — палицею докинути, часом сюди, здавалося, навіть долинав запах моря. Це було непогане місце для штаб-квартири, хоча від столиці й не близько.
— І що тепер? — нетерпляче спитав юнак, що вже довгенько копирсався в погаслому каміні.
Він мав років вісімнадцять, не більше; іноді Нагіру аж лякало те, які молоді люди її оточували, з яким захватом вони чекали пригод, як легковажно ладні були ризикувати життям, скільки в них було ненависті.
— Зачекаємо, — відповіла Нагіра.
Другий, що сидів на вичовганій канапі, запускаючи п’ятірню в м’яке собаче хутро, звів очі й промовив:
— Чекати, чекати й чекати! Хіба ми задля цього приєдналися до тебе? За п’ять днів ухвалять закон. І введуть війська.