— Ти казала, їх треба залякувати! — вигукнув перший. — Забула вже? Тоді нащо ж ми підривали бомбу коло будівлі парламенту? Ти казала, після смерті короля від нового уряду тут, на півночі, нам сподіватися вже нема чого, і тепер лишається тільки одне: показати їм, з чим вони щодня мають рахуватись, якщо відмовлять нам у наших правах!
— Ми це й зробили, — стомлено озвалася Нагіра. Колись і вона могла цілісіньку ніч не спати, розмовляти, складати плани. Як тепер оці юнаки.
— І що це нам дало? — вигукнув юнак, котрий сидів неподалік на килимку перед каміном. — А нічого! Ми не лише не дістали від них додаткових прав — вони навіть відібрали в нас ті поодинокі, які за нами визнав був король! А за кілька днів уведуть на північ війська, і тоді…
— Ти сам кажеш, Лороку, що той теракт нам нічого не дав, — промовила Нагіра. — Вони не злякалися. Навпаки, той кратер біля парламенту лише додав їм аргументів для того, щоб іще дужче утискувати небезпечну північ.
— Виходить, вони, таки бояться нас! — вигукнув Лорок. — Вони в паніці! Хоча й не знають іще, на що ми здатні! Тепер вони не мають почуватися в безпеці жодної хвилини! Вони мають щодня тремтіти на своїх вулицях, щомиті потерпати, що бомба вибухне в них перед самісіньким носом: у їхніх автомашинах, у потягах, в їхніх розкішних будівлях! Вони вже не мають почуватися в безпеці у своїх домівках, навіть уночі, поки їхній страх зрештою стане такий великий, що вони підуть на поступки й дадуть нам усе, чого ми вимагаємо, аби лиш знову спокійно спати!
— Так нічого не вийде, — стомлено зітхнула Нагіра. — Я вам пояснювала це вже сто разів. Що жахливіше вони нас боятимуться, то жахливіше й ненавидітимуть. І, перше ніж зробити поступку, відплатять нам такою самою монетою. За кожну смерть у їхніх містах ми заплатимо сотнями смертей у себе. Це безнадійний шлях.
— Ми не боїмося вмерти за свою батьківщину й свою честь! — вигукнув, підхопившись, другий юнак. — Краще вмерти, аніж жити в ярмі! Ми готові скласти голови за праведне діло! Тисячі, десятки тисяч північних скоґландців ладні померти мучениками!
— Не кричи так, Меоноку, — відказала Нагіра. — З того світу, щоб ти знав, вороття немає!
Але сама вона знала, що юнаки цього не розуміють: надто ще вони молоді. І так, як Лорок з Меоноком, міркують тисячі. Якщо дуже скоро нічого не станеться, то так воно, мабуть, і триватиме. Бомби на півдні й на півночі, щомісяця нові жертви, все більше й більше. І що вони так виграють?
«А відповідальність лежить на мені, — подумала Нагіра. — Вони ще дивляться на мене святобливо. Підривати біля парламенту бомбу — то був хибний крок. Але тепер вони прагнуть чимдалі більшого, ці мої діти повсюди в країні. Хіба я маю право про це забувати? Початку слід остерігатись, адже будь-який початок вимагає продовження, а не завершення. А коли хтось скуштує крові один раз, той прагне її знов. Хтозна, чи довго ще я зможу контролювати своїх людей».
— Я йду спати, — сказала Нагіра.
Іноді, після досить довгого й досить міцного сну, вона прокидається з готовим рішенням.
Вони пливли чотири години. Баркас майже нечутно, під напнутими вітрилами долав морські хвилі. Дорогою вони поминали рибні мілини, й рибалки з човнів подавали Нанукові якісь знаки. Нарешті баркас завернув до рідної гавані. Там його пасажирам довелося знов ховатися під сіті.
— Запроданці є й у нас на півночі, — тільки й сказав Нанук.
Коли вони зійшли на берег, рибалка відвів їх до однієї з перекошених повіток для сітей — трухляве сіре дерево, вицвіле на вітрі й просякле сіллю.
— Поки що вас тут ніхто не шукатиме, — сказав він. — Та якщо вони коли-небудь усе ж таки вас знайдуть, якщо впізнають і спитають, як ви сюди потрапили, мовчіть скількимога. А як почнуть катувати, спробуйте спершу брехати, тільки щоб усі троє — однаково.
— І оця? — з відразою перепитав Йоас і показав на Ярвен. — Ні, ця не брехатиме!
— Помовч! — прошипіла Малена. — Але що брехати?
— Кажіть, буцімто від південного острова вас занесло сюди на надувних матрацах, — відповів Нанук. — Буцімто ви думали, що впораєтесь, — дурні діти, та й годі! А тоді буцімто побачили човна, що плив із півночі, й заходилися кликати на поміч. Рибалка вас угледів і почав сваритись. Він, мовляв, сварився весь час, поки ви сиділи в човні, а ви розказували йому якусь побрехеньку.
Малена кивнула головою.
— А човна ви, мовляв, добре не розгледіли, бо дуже були перелякані, — провадив Нанук. — Це про всяк випадок. Одне слово, не можете сказати, хто вас урятував. І той чоловік вас теж не розгледів.