Лірон кивнув головою й відказав:
— Погрожуєш. — Губи в нього пошерхнули й лущилися, він ледве вимовляв слова. — Невже ти й досі не знаєш мене, Больштреме?
— Ні в якому разі, Ліроне! — заперечив Норлін. — Ти нас не так зрозумів! Певна річ, ми тобі не погрожуємо! У Скоґландії нікого не катують. Ми лишень сподіваємося, ти збагнеш, що це в інтересах усього народу…
— Ох, Норліне, — всміхнувся Лірон, — ти завше плутав власні інтереси з інтересами свого народу. Ти сплутав навіть свій народ, Норліне.
Віце-король ударив. Голова в Лірона хитнулася з одного боку на другий, потім навпаки.
Больштрем звів брови й промовив:
— Скільки тобі ще нагадувати, Норліне, щоб ти вчився тримати себе в руках?
Цілий день Йоас снував у повітці туди-сюди. Шлунок у нього так бурчав, що Ярвен чула це навіть тоді, коли хлопець відходив у другий куток повітки. І дивувалася, що самій їй їсти й досі не хочеться.
Крізь вузеньке віконце над дверима досередини ледве проникало світло. На віконці висіло, нагадуючи довгі, подерті, давно не прані гардини, павутиння, на якому осів порох десятиліть. У цих сутінках Ярвен раз у раз засинала.
Прокинулася вона від того, що хтось легенько поторсав її за плече.
Перед нею, допитливо дивлячись їй у вічі, сиділа навпочіпки Малена.
— Дякую, що не виказала нас, — промовила вона; проте в її погляді Ярвен побачила невпевненість і колишню недовіру. — Ти запросто могла б нас продати, навіть не раз.
Від учорашнього ранку Ярвен уже не доводилося плакати: ні тоді, коли вона питала себе, що з нею зроблять викрадачі, ні згодом, коли вони всі троє втікали через протоку. Здавалося, всі її почуття від неї відділила якась скляна стіна. Ярвен усвідомлювала, що, власне, мала б відчувати страх чи розпач, а натомість її охопила лише глибока байдужість.
Ту скляну стіну на друзки розтрощила своєю щирістю Малена. По щоках у Ярвен потекли сльози, і нараз вона збагнула, в якій безвиході опинилась. Обом її супутникам небезпека загрожувала лише з боку віце-короля і його людей, і коли ці двоє втекли від них і тепер були в безпеці — себе Ярвен не могла відчути в безпеці ще довго. Їй не довіряли й бунтарі.
— Чого ревеш? — роздратовано кинув Йоас. — Хіба ми тобі щось зробили? Як ти, власне, гадаєш, що твої люди з нами вчинять, якщо злапають? А як ти гадаєш, що вони саме в цю хвилину витворяють з Ліроном?
Ярвен заридала.
— Її вини в цьому немає! — сказала Малена. — Принаймні вона нас не виказала. — І знов оцей невпевнений, допитливий погляд.
— Та вже ж, тепер ти раптом перекидаєшся на її бік! — вигукнув Йоас. — Тільки через те, що вона твоя….
— Ні! — відповіла Малена. — Я на її бік не перекидаюсь! Але ж може бути й так… — Вона звела очі на Ярвен і спитала: — Чому ти не закричала? Чому не спробувала втекти, а попливла разом з нами до човна? Не спробувала жодного разу! Адже ми не мали б жодних шансів…
Ярвен схлипувала так, що аж плечі здригалися. Нарешті втерла другим боком долоні обличчя, на повні груди вдихнула й прошепотіла:
— Я так їх боялась! Я саме збиралася була… Тоді, коли ви мене викрали, я однаково саме збиралася була втекти. Тільки не знала, як обминути собак.
— Ще б пак! — засміявся Йоас. — Цього не знає ніхто! Крім мене, звісно. Коли ми жили ще в замку, я був з ними щодня: годував їх, балакав до них, грався. «Ніхто не знає, коли це може знадобитись», — казав Лірон. Він готувався до цього ще тоді. Але мені й самому було з ними цікаво, славні собацюри!
Виходить, колись Йоас жив у тому замку, ось звідки він знає Малену! Але чому це Йоас і Лірон, двоє північних скоґландців, двоє бунтарів, жили в королівському замку?
— Собаки радше накинуться на Больштрема, — сказала Малена, — або на віце-короля, ніж зроблять щось Йоасові. Вони Йоаса люблять.
Ярвен кивнула головою й перестала схлипувати.
— Але чому ти боялася їх — тих, в Естерлінді? — хотіла знати Малена; Ярвен бачила, що принцеса їй вірить не зовсім. — Своїх-таки…
— Та вона ж бреше! — вигукнув Йоас. — У неї тільки одне на думці: втертися нам у довіру! Чого це раптом вона так злякалася своїх-таки людей? Після того, як стільки грала з ними в одну дудку!
— Ні в яку дудку я з ними не грала! — прошепотіла Ярвен, завваживши, що голос у неї лунає знову цілком спокійно. — Адже я зовсім не знала, що…
— Так-таки й не знала? — процідив крізь зуби Йоас. — От хоч убий, не візьму я втямки, і край: як це можна на людях весь час вдавати з себе принцесу Скоґландську й водночас про це навіть не здогадуватись, га?