Больштрем рвучко відчинив двері до Норлінової спальні. Лампа на нічному столику яскраво горіла, але Норлін уже лежав роздягнений у ліжку й спав. Напроти ліжка стояв телевізор з широченним екраном. На ньому миготіли кадри з нічного життя, звук не працював.
— Норліне! — вигукнув Больштрем і ввімкнув такий гучний звук, що й мертвий прокинувся б.
Норлін підхопився й зиркнув на будильника на нічному столику.
— Друга година! — промовив він. — Больштреме, заради Бога, що сталося?
Больштрем тугіше затяг пояса на своєму домашньому халаті, сів на стілець біля вікна й сказав:
— Зараз побачиш.
Норлін втупився в екран. Знову зйомки з вертольота, зеленаве світіння приладів нічного бачення, рокіт гвинтів.
— А що таке? — озвався Норлін і сперся на лікоть. — Що сталося?
— Вони позбавляють нас роботи! — махнув рукою Больштрем. — Міст через ущелину на південному острові.
Цієї миті вертоліт опустився майже до самої землі й повернув убік. На екрані постав кілометровий каркас із заліза й бетону, напнутий над найглибшою ущелиною в Скоґландії, — елегантний, тендітний витвір, що нагадував мереживо щонайтоншої роботи. Гордість країни! Тепер цей міст посередині був розірваний. З руїни стриміла плутанка сталевих ферм і балок, стометрові опори попереламувались, мов сірники.
— О Господи! — прошепотів Норлін. — Але ж про це ми не домовлялися, Больштреме!
— Звичайно, ні, — відповів Больштрем.
Тепер вертоліт пірнув в ущелину й полетів уздовж мосту — власне, уздовж того, що від нього лишилося.
— А крім того, якби, на мою думку, був потрібен іще один теракт, то спершу я спинив би свій вибір, безперечно, не на мосту. Надто дорого він обійдеться нам, Норліне. Відбудовувати його доведеться роками, для скоґландської економіки це просто катастрофа. Перервано найкоротше сполучення між півднем і північчю, й наслідків цього я навіть не годен собі уявити. — Больштрем зітхнув. — Саме того ж ми, зрештою, й вибрали стадіон, — додав він. — Вплив на населення колосальний, а економічні втрати мінімальні.
— Виходить, це не ми? — спитав Норлін. Очі в нього тепер були широко розплющені, від утоми в них не зосталося й сліду.
— Про що ти кажеш?! — роздратовано кинув Больштрем. Він устав і заходив узад-уперед по кімнаті. — Адже ми не божевільні, щоб самим собі завдавати такої шкоди! Цього разу то були таки бунтарі, Норліне, й церемонились вони, Бог свідок, не дуже! Добре хоч, що цей теракт вони вчинили вже після півночі, коли на мосту було небагато машин. Щоправда, напевно не відомо, скільки їх полетіло в прірву. Зважитись на останній крок, найгірший, вони вочевидь усе ще бояться. Але жертви будуть і так. Справа обертається таки серйозно, Норліне! Це вже починається! Хтозна, що стане їхньою ціллю наступного разу!
Норлін важко засопів і пробурмотів:
— Тоді вибору нам уже не лишається. І розуміти це мають усі. Всі! Ми мусимо нейтралізувати їх. Мусимо ввести на північ війська! У мирній Скоґландії місця для таких людей немає!
Больштрем замислено кивнув головою й забубонів:
— Гадаю, тепер уже не знайдеться нікого, хто б цього не усвідомлював. Це мають утямити навіть найбільші ідеалісти й мрійники! І все ж… не хотів би я, щоб ціна виявилась така висока. — Він спинився перед Норліновим ліжком. — Тобі треба вставати, Норліне. Ми негайно вилітаємо до ущелини. Ще вночі ж таки. Віце-король має бути там, де сталася катастрофа, не гаючи жодної хвилини. Треба вже давати перші інтерв’ю. І накажи армії перейти до повної бойової готовності. Тепер повсюди, у всіх на очах мають бути уніформи. Це заспокоює людей і водночас нагадує їм про те, яка велика небезпека.
— Зараз я спущуся, — кивнув головою Норлін. — Можеш іти.
— Слухаюся, ваша високосте! — всміхнувся Больштрем і взяв з нічного столика пляшку. — Сподіваюся, ви не матимете нічого проти, якщо я прихоплю з собою й оце? У таку рань воно вам, гадаю, однаково ще не потрібне. — Й, іронічно вклонившись, причинив за собою двері.
Ярвен лежала на тапчані й дивилась у вікно. «Тепер я могла б навіть розповісти їм, де висить місяць, — міркувала вона. — Я можу спостерігати, як він підіймається над верхівками дерев… Принаймні це відвертає мої думки».
Вона й наплакалася, й накричалась, і тепер уже давно лежала мовчки. Намагалась уявити собі, що почуває людина, коли помирає з голоду. Та спершу вона, Ярвен, знемагатиме, певна річ, від спраги. Адже води їй вони теж не залишили. Смерть від спраги — це, мабуть, щось жахливе.