Стара мало не закричала, відчувши чиюсь холодну, наче гума, руку на своїй руці. Холодну. Холодну.
То сеньйора Онофре Бракамарте схопила її за руку. Пальцями, немов затягненими в гумові рукавички. Стала перед нею темною постаттю. І озвалась до неї:
— Клео?
— Так. Клеотільда Морено, — відповіла стара. Вона уривчасто дихала з переляку, по спині повзали мурашки. На щастя, з посейбічних істот у неї ще залишився пес, що лежав майже біля ніг, і хоча й спав, його можна було збудити ногою й покликати на захист.
— Забудьте це ім’я. Від цієї хвилини ви Клеопатра, і я принесла вам вісті звідти.
— О боже! — промимрила стара.
— Послання від…
— Мого чоловіка?
— Ні, від Мумії.
— Так, він теж помер.
— Ні, обернувся на сонячний порох, як і все живе.
— Еге ж, він завжди ходив припорошений. Де зупинявся, лишалася купка білого пороху. Якби його збирати, казала я йому, можна було б продавати замість тальку.
— Мумія просив переказати, щоб ви не клопоталися про ближніх; то ма-те-рі-аль-ні істоти, наче тички на земній путі.
— Які ще тички? Ні, сеньйоро Онофріто, бідною я була завжди, але тичкою — ніколи!
— Мовчіть і слухайте послання. Ви не чуєте ієрархій?
— Якщо ієрархії мають щось спільне зі святою трійцею, то я їх, мабуть, чую…
— Ви не чуєте, як планети тихо ступають по небесному склепінню, як зірки ходять навшпиньки на золотих пальчиках? То все люди, перетворені на сонячний порох.
— І Мумія теж ходить пішки? Йому не стало краще?
— Краще чи гірше — таких понять не існує для пороху, для сонячного вихору.
— І не кажіть, сеньйоро, що там усе таке саме, як і тут, — розчаровано мовила стара, чухаючи голову, ніби втираючи слова Бракамарте в рудуватий, укритий рідким, схожим на собачу шерсть, волоссям череп, — якщо там усе таке саме, то навіщо тоді було вмирати? Навіщо тоді помер мій чоловік? Навіщо помер Мумія? Він завжди мріяв їздити в екіпажі, на м’яких ресорах і пухових сидіннях. Щоразу казав мені: на тім світі ми не ходитимемо пішки.
— Нематеріальній істоті не потрібен екіпаж: вона — флюїд.
Стара вивільнила руку з холодних пальців Бракамарте. Але й далі відчувала їх на своїй руці, ніби затягнені в гумову рукавичку, холодні, як у мерця.
— Щось має бути таке, чого ми не знаємо. Я оце якраз, сеньйоро, думала про Мумію. Стривайте, чому я про нього згадала? Забула, та не в цім річ: якраз у цей час надійшли ви й налякали мене своєю холодною рукою. Я подумала, що то сам Мумія, і він справді явився мені, якщо не власною персоною, то у ваших словах, у посланні, яке ви мені передали. Хай вам віддячить за це господь. Погано тільки, що цей нещасний уже не пам’ятає навіть, як мене звуть, і плутає мене з отією, як її, Клеопатрою, що її показували в кіно. Усі тут ходили дивитись не неї. А я ні. Досить з мене моїх власних снів і марень, аби ще ходити в кіно й платити за те, щоб потім мучили нові сни й марення.
На хвилю вона замовкла, а тоді говорила далі:
— A-а, ось чого я подумала про Мумію. Згадала свого законного чоловіка Евсебіо Каравантеса, а про Евсебіо подумала, згадавши чоловіка Смаглявки, а про Смаглявку тому, що вона сама пробігла повз мене, коли ви гналися за якимсь чоловіком і пошпурили в нього головешнею. Вона була сама й кудись бігла.
У чисте надвечірнє небо з вологої землі здіймалися випари, змішуючись із густим п’янким духом магнолій, що пахли корицею; шумливими віялами похитувались чагварамо — високі, напівзасохлі пальми в патіо великих, потонулих у пилюці будинків. День згортав свою білу книгу. З’являлася невиразна тривога. Хотілося скінчити щось, що не кінчалось, хоча святу вже настав кінець. Із земної оболонки Бракамарте з її суворим обличчям, зі щоками, які звисали, мов висячі замки, проступала постать напівпрозорої, ніби вирізьбленої з крижини жінки, осяяної внутрішнім світлом. Може, час будити пса, мого єдиного оборонця? — питала себе стара, все ще сердячись за Клеопатру.