Чи справді перс?! Так! Перська шапка
І однострій… А може лапка?
А може ворог вбрався так?!
Пожду. Побачу, що з ним буде…
А радість розпирає груди
І хочеться давати знак…
Не знати, що той перс зробив би?!
Чи завернув, чи може вбив би,
Чи просто — видав москалям!?..
Ану ж між ними є умова…
А я по-перськи ані слова…
Ні, покищо знаку не дам!
Вояк довкола подивився
І помаленьку віддалився,
А я зідхнув і відідхнув.
Посидів за кущем з годину,
І врешті вийшов на стежину,
Звідкіль граничник надтягнув.
Село!.. Стоять рудаві стіни,
Немов якісь старі руїни.
Не наше — «писанка-село»,
Корона степу, нив окраса,
Що, згідно з висловом Тараса,
Зеленим гаєм поросло.
Стою, дивлюсь. Не легка справа
Вгадати тут, чия держава,
Чи шаха персів, чи царя?
Аж бачу — жовнір під горою
У не-російськім однострою.
Тепер пізнати вже, чия!
О Персіє! Світи далекі
Пройшов крізь труди й небезпеки,
Щоб волею дихнути тут.
Дозволь мені все зле забути,
Стрілецький однострій вдягнути,
І стерти з рук знаки від пут!
Хвилина, дві — і я рішився.
Зайшов в село і зголосився
В граничнім уряді. Вони ж
Десь часто мали з тим до діла,
Бо швидко процедура діла
Скінчилася без дивовиж.
Спитали як, куди і звідки,
Питав і командант і свідки,
(Один з них по московськи вмів).
А я, щоб підозріння вбити
І щоб зізнання підкріпити,
Додав німецьких кілька слів.
На тім скінчилася пригода.
Про решту вам сказав господар,
Хоч дуже-дуже прибільшив,
Бо вихвалив старого друга,
Так ніби це моя заслуга,
Що ворог плян свій залишив.
А заслужилося багато,
І кожний воював завзято,
І кожний курдів там водив.
Між ними Букш Бей друг наш давній,
На жаль, сьогодні неприявний,
Бо десь у тундрі заблудив.
Спасибі вам за терпеливість.
Я ручу словом за правдивість,
Розповідав так, як було.»
Тут Свідер вколо поклонився,
На знак, що звіт його скінчився.
Та враз на залі загуло:
— «Кажи! Кажи! Ми хочем далі!»
— «Показуй другий бік медалі!»
— «Як ти дістався в Курдистан?!»
— «Які там коні?» — це Лелека.
— «Чи від дівчат є небезпека?
— Це Буц, стрілецький донжуан.
— «Дозвольте, друзі! — крикнув Свідер
— Даремно робите гармідер.
Даремний був би навіть спір.
Чим іншим час собі скоротим.
Продовження лишім напотім,
Скажімо — на наступний Збір!»
— «Ні! Ні! Ми хочемо сьогодні!»
— Лунали голоси народні.
— «Свідерку. Друже. Продовжай!»
Та Свідер тільки усміхався,
А як і словом обізвався,
Казав коротко: — «Ні, і край!»
Тут Скоропад моргнув бровою.
— «Лишіть ви Свідра у спокою,
Бо він вам послуху не дасть.
Не домагайтеся нагально.
Хай буде так, евентуальне:
На другім Зборі — друга часть!»
Хтось там почіхався за вухом,
Хтось трохи ще перечив глухо,
Вкінці затихли голоси.
Усі неначе посумніли,
А що вже дещо зголодніли,
Взялись до чарки й ковбаси.
Відома річ, що ці дві страви
Вигладжують усякі справи.
Вернувся добрий настрій знов.
Та враз Лелека: — «За хвилинку
Почуєм радісну новинку.
Спиніть на мить потік розмов!»
«Остроги» Канцлер, брат Добриня,
Пергамен жовтий з торби вийняв,
Вп'ялив у нього гострий зір
І всім оповістив святочно:
— «Сьогодні, о четвертій, точно,
Відбудеться Великий Збір!»
Хоч кожний знав, що Збір цей буде,
Всім радісно дихнули груди
І світло блиснуло в очах.
Ось Канцлер знов їх запровадив
В Пісочну, Веринь і Розвадів…
Бурхливі дні… Юнацький шлях…
Пройшов обід і пообіддя.
Підпер з нас кожний підборіддя
І у минуле вислав зір.
Нарешті жданний час прилинув:
Четверту вибило годину.
Великий Збір! Великий Збір!..
Окличник «Л. 3. О.» Ревуха,
Що як гукав — боліли вуха,
Узяв у ліву руку щит,
Залізний, на краях пригнутий,
Стрілецькими майстрами кутий,
Що мав, немов би серця вид.
Довкола мав краски Закону.
Це краску чорну і червону.
Червона: радість, ярий дух,
Готовість жертви і відвага.
А чорна: сталість, ум, повага
І слово сильне, як обух.
Такий то щит грізний і красний
Узяв Окличник громогласний,
Світлицю обійшов кругом
І стукнув щитом до підлоги:
— «Лицарство Залізної Остроги!
Ввійди у свій хором!!»
І двічі так гукав Ревуха,
І двічі не було ні духа,
Світлиця лиш пуста гула.
Аж як утретє зазив крикнув,
То хтось за двері легко смикнув
І клямка голос подала.
Розкрилися навстіж подвої
І серед тишини глухої
В світлицю плавко увійшов
Лелека, Обрядник «Остроги».
Кійком застукав до підлоги
І дзвінко сповістив: «Готов!»
На гасло те лицарські джури
Ввійшли рівненько, як по шнурі
І поставали коло стін.
За ними лицарі шановні,
Достоїнства й поваги повні,
В киреях чорних, до колін.
З них кожна мала герб Закону:
Острогу вишиту, червону
На лівій стороні грудей,
Де джерело живої крови
Для існування і любови
І для чеснот і для ідей.
Як лицарів пройшла громада,
То рушила Велика Рада:
Окличник, Обрядник, Скарбник,
Господар, Писар і Підчаший
І Канцлер — рангою найстарший,
Стиліст, оратор і правник.
За Радою достойним кроком,
Не глипнувши набік і оком,
Два Комтури Малі ішли.
В киреях по кістки, розкритих
І багряницею обшитих,
В руках інсиґнії несли.
Один ніс меч, важкий, двобокий,
Три лікті довгий, пів широкий,
А другий кований шолом.
Що перше: честь і бойовничість,
Що друге: спокій, таємничість
І обережність перед злом.
Минули лицарів громаду,
Минули теж Велику Раду
І стали на місцях своїх.
Шолом і меч на стіл поклали
І в двері зір свій спрямували,
Ждучи найпершого з усіх.