А перший той — сльоза-людина,
На стоп'ять відсотків мужчина
І бойовик і дипломат,
Оспіваний в піснях стрілецьких,
Відомий з чинів молодецьких —
Великий Комтур Скоропад.
Ввійшов. Кирея теж розкрита,
Червоним атласом підшита,
В руках тисова булава.
На ній острога — гін до чину.
Над нею вуса йшли вдолину,
А вгору підійшла брова.
Ввійшов. Поглянув доокола…
Бадьорі очі, ясні чола,
Спинився віддих, шепіт стих.
Великий Комтур рушив далі,
Минув старшин на краю залі
І став між Комтурів Малих.
Лелека знов кийком постукав
І струнко стати всіх спонукав.
Застигли і лице і зір…
Тоді махнув над головою
Великий Комтур булавою
І мовив: — «Відкриваю Збір!»
І враз аж вікна задзвеніли,
А далі стрясся замок цілий
Від підземелля до даху.
Це все лицарство, скільки змоги,
Гукнуло грімко гимн «Остроги»:
«Не сміє бути в нас страху».
Як пісня лиш прогомоніла,
То приступили всі до діла,
Брат Писар за папери сів.
І почались звичайні збори,
Де хтось читає, хтось говорить,
А хтось притакує без слів.
Була одна мала різниця:
Все швидко йшло.
Що й не дивниця,
Бо крісел в залі не було,
Крім секретарського одного.
Тому, а може мимо того
Від різних квестій аж гуло.
Спершу ішли поточні справи:
Проекти зміни, чи направи,
(Бо інші стали вже часи).
А потім вже пішла повчальна
Дискусія «національна»,
Палка й на різні голоси.
В дискусії підніс Новіна,
Що фрази: «Ненька-Україна»
І «Краще Завтра» — трафарет.
А хто їх уживає стало —
На день, на два — до криміналу,
Чи то політик, чи поет.
Нікандер, муж глибоковчений,
Казав, що теж «великий геній»
Не має сенсу, тільки гук.
Бо раз, хтось геній, то великий,
А ті всі славословні крики —
Одна із примітивних штук.
І про правопис говорили,
Щоб мовознавці наші милі
Хаосові поклали край.
Між іншим, мусить бути зміна:
Коли вживаємо «Вкраїна»,
То можна «Вгорщина» й «Врагвай».
Ішла балачка про культуру:
Малярство і літературу,
Про музику, театр і спів.
Що книжка вже іде сотнями,
Що образ купить хтось часами,
Вкінці згадали й про творців.
Що всі їх дуже поважають,
По смерті свята їм справляють,
Не раз до ранньої зорі.
А промовляють там народні
Улюбленці, також голодні:
Поети, вчені, малярі.
Прийшов до слова лицар Витик,
Не так знавець, як гострий критик,
Що був відомий з різних схизм.
— «Старе — нудне, а то й мізерне.
Я признаю лише модерне.
А передовсім — футуризм.
Чи можна мертвопетлювання,
Бензинодимнії дерзання
Замкнуть в поезію свою?!
А футурист замкнув вітражем,
Опсихоложеним пейзажем:
Сте-клю-влю-плю-скую-ую!
Коли про музику в нас мова,
То найгарніша чвертьтонова.
Це музика прийдешніх днів.
Ті багатющі дисонанси
Витворюють такі нюанси,
Що сам Бетговен би здурнів!»
Ех, піднялася веремія.
Римпола викрикав, аж піяв:
«Абсурд і спекуляція!»
Римар казився: — «Декаденти!
Заборонить експерименти!»
А більшість Збору: — «Рація!»
Добриня вирішив цю справу,
Всім на добро, собі на славу:
— «В нас, милі браття, воля є.
І кожний може так писати,
Компонувати, малювати,
Як відчуває, чи вдає!»
Новіна, серед передишки,
Спитав: — «Якої, браття, книжки
Найбільше треба нам від літ?»
Одні казали — про природу,
А другі — про життя народу,
А треті — про заморський світ.
— «Ніхто з вас не вгадав панове!»
— «То сам скажи нам, пустослове!
А може дуриш?!» — «Не скажу!
Одно: такі книжки є в світі,
Та ми сліпі, чи гордовиті,
Не заглядаємо в чужу!..»
Великий Комтур бачив зразу,
Що тут не тяжко за образу,
Зробив рукою тиші знак:
— «Нам треба покріпити нерви.
Дам двадцятьп'ять хвилин перерви!
Чи згідні ви?» А всі: «Так-так!»
Збір по перерві продовжався.
Ніхто з ніким вже не змагався,
Бо Комтур зразу заповів:
— «Пройшли вже справи різнородні,
Тож проголошую сьогодні
Вибиванку на лицарів!
Тепер просім лицарські дами,
Щоб увійшли і разом з нами
На святі свідками були!»
Розкрились двері й за хвилину
Жінки, що ждали вже з годину,
На залю радісно вплили.
Не проминуло й чверть години,
А вже гарніші половини
Зробили між собою лад.
Тоді Окличник кликав гучно
Лицарських джурів поазбучно,
А Обрядник ставляв у ряд.
Великий Канцлер мав промову
Про їх хвилину вийняткову,
Про обов'язки і права.
Про лихо до добра подібне,
Про серце, що в житті потрібне,
Та потрібніша голова.
Як тільки він скінчив поуку,
Великий Комтур меч взяв в руку
І висунувся на чоло.
А Писар голосом набожним
Відчитував при джурі кожнім
Його лицарське порекло.
З них кожний, трему поборовши
І кілька кроків підійшовши,
Клякав з нахиленим плечем.
Великий Комтур бив три рази,
Казав: — «Будь лицарем без скази!»
А Збір співав: «Вдаряй мечем».
І так ішли один за одним,
Вибивані мечем холодним
І теплим серцем. Диво див!
Усі із цього вийшли ціло,
Лиш вухо в декого боліло,
Бо меч легенько зачіпив.
І знов рівненько, як по шнурі,
Ті лицарі, недавні джури,
Вернулись на свої місця,
Великий Канцлер, по нараді,
Дав знак рукою всій громаді,
Що Збір добіг вже до кінця.
Тоді всі вікна задзвеніли,
А далі стрясся замок цілий,
Від підземелля до піддаш.
Немов той гураґан нагальний,
Понісся в залі спів похвальний:
«Нехай живе нам комтур наш».
По співі Обрядник постукав
І струнко стати всіх спонукав,
(А дехто став і на «позір».)
Великий комтур булавою
Три рази звив над головою
І мовив: — «Закриваю Збір!»