Выбрать главу
Тікати! Вже з-під ковдри ногу Спустив я легко на підлогу, І вже підвівся сам напів. Та глянувши ще раз на з'яву. Хоч мав з війни в утечі вправу, Завмер, закляк і задубів.
— «Не утікай від мене, сину, А вислухай малу хвилину!» Гугнявий голос говорив. — «Не бійся, у житті цілому Я кривди не зробив нікому, А декому й добро творив.
Служив я в армії російській, Як генерал кавалерійський Аж до останньої пори. Під Харбіном я люто бився, Під Горлицями відзначився Георгіїв дістав аж три.
Та як царя зіпхнули з трону І плахту підняли червону, Я армії сказав «мерсі». Пішов в отставку, оженився, В Одесі милій поселився, На жаль — у прикрому часі.
Бо незадовго до Одесси Прийшли ті ваші Уесеси, А з ними лицар Скоропад. Хоч їх було не більше двісті, Зробили рух у нашім місті, Рух без оркестр і без парад.
Якісь давали реферати, Десь до когось зайшли до хати Співали там своїх пісень: Про журавлів і про калину, Про гайдамаків, Україну І про якийсь воскресний день.
Хоч і мізерні і голодні, Зробилися відразу модні, Пішло життя все шкереберть. А вже довкола Скоропада Жінок, дівчат — ціла громада. Кохалися у нім на смерть.
Як десь стрієлецький вечір випав Жінкам мов перцю хто насипав: — «Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!» Щось пошептавши між собою Ішли на сходини юрбою, І… сходили на манівці.
Зробилася страшенна каша, Ба, і моя дружина. Маша, Фрейліна царського двора, Що за Росію ризи дерла, Тепер співала «Ще не вмерла», «Ми гайдамаки», «Не пора».
Під вечір все кудись зникала. До парікмахера — казала, То на журфікс, то до кравця. До мене стала непривітна. Все нарікала, що бездітна, Що літ їй шкода і вінця.
Я хоч підозрівав, та вірив, Аж глибину нещастя змірив, Та небуло вже вороття. Як раз у ліжко положився, То більше вже не пробудився. Кинджал протяв моє життя.
Фрейліна царська, Маша мила, Мені у серце ніж встромила, Та в тім не винен Скоропад! Його сам погляд демонічний Родив у мужа страх панічний, У жінки ж еротичний чад.
Як Скоропад почув про драму, Казав як стій замкнути браму І в дверях знищити дзвінок. Нікого в себе не приймав він. А хоч вини за морд не мав він. Зразивсь на віки до жінок.
Скажи йому, що я приходив І радив щоб собі не шкодив, Безженству щоб зробив кінець. Нехай для роду і для себе Не чинить кривди без потреби І врешті стане під вінець.
Пропали плітки всі й обмови, Пропала й Маша в морі крови, Що затопило царський світ. Нема чого парубкувати І все те в думці відгрібати, Що вже присипав попіл літ.
Щороку я сюди приходжу, Та не щороку тут знаходжу Когось, хто б цей займав покій. А хоч не раз знайшов особу, Вертався я з нічим до гробу. Усьому винен вигляд мій.
Бо кожний гість, мене як зочив, То зикнув, крикнув, з ліжка скочив І вже таскався за поріг. І ти напудився немало, Та так тебе замурувало, Що навіть крикнути не міг.
Спасибі і за те, мій сину, Тепер спокійно вже спочину. Не буду шлятись по хатах. Ну, здрастуй!«…Тут когут запіяв. І з'яву мов би вітер звіяв. Лишився місяць, я і страх.

День другий

Будився день. Пов'яли зорі І тонули в Господнім морі. Одна зірниця ще цвіла. Хмарки лежали в небі синім, Як білі вівці в полонині, А на полях сиділа мла.
Дрімали трави, спали квіти. Аж ось надбіг досвітній вітер: «Вставайте! Мийтеся як слід!» Листки на деревах зраділи. «Невже? Невжеж?! — зашелестіли І задивилися на схід.
А там, на сході, небо зблідло, Розсвітлене повітря зрідло, (А в ньому блискають мечі). Ще мить — пів обрію палає, Немов горять степи безкраї, Вогонь на хмари несучи.
Настала тиша молитовна, Захоплення й пошани повна. Нарешті шепіт: — «Сонце йде!». Воно ж велично і помалу, По сходах вічности ступало, Зійшло на землю, стало, жде.
Пан півень, заспівайло хору, Відчув наказ, що йшов знадвору, І на хористів розкричавсь. Тоді на замку й коло нього. На славу чуда золотого Всеранішній концерт почавсь:
Спершу лише шпаки і коси І горобці кирпатоносі, Немов жіночі голоси. За ними всякі кудкудаки, Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки, Немов би тенори й баси.
«Хвала тобі, достойне сонце! Світило дня, небес віконце. Хвала тобі, хвала, хвала!» Коли ж притихли співи гарні, З хліва, зі стайні і з вівчарні Оркестра трубна загула.
Телята блеялн як флейти, Мичали вівці як клярнети, Бугай, як гелікон рикав, Вальторнями іржали коні. Корова грала на пузоні, А пес, як бубон, такт давав.
Пресвітле сонце усміхалось, Щораз то вище підіймалось, Позолотило темний став, Зробило храм з млина старого… Та я не бачив більш нічого, Бо знов до подушки припав.
Розплющую нарешті око, Дивлюся — сонце вже високо, Година восьма… Боже мій! Таж князь встає о восьмій зрання І п'є з духовником снідання!.. Я з ліжка вискочив мерщій.
Швиденько вбрався, хутко вмився І до їдальні йти пустився, Аж тут і джура мій навстріть: — «Я власне біг, щоб вас будити. Казали князь на чай просити. Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!»
— «Добридень вам!» — «Добридень друже! Як спалось? Як повітря служить?» — «Спасибі, добре!» І те-де. Звичайні ранні привітання, Без них снідання — не снідання, Без них їда у рот не йде.