— «Це правда, князю, будячиха
Не раз накоїть більше лиха
І глибше вколе, як будяк.
Та все ж таки на нашім полі,
Крім будячих, квіток доволі,
І можна вибрати під смак.
От саме деканівна Оля,
Троянда з галицького поля».
Князь перебив: — «Ви, бачу, знов!
А я тверджу, що лиш на Сході.
Де рівноправність ще не в моді,
Цвіте і вірність і любов.
Чарчаф на личку, темний одяг,
(Так там на вулицю виходять),
Без коків-льоків і прикрас,
Без декольтасів і підкасів,
Без кокетливих вихилясів,
Як це на Заході і в нас».
— «Комарно теж на схід від замку.
А панна — хоч оправ у рамку,
Красою два повіти б'є,
З одіння — скромна елеґантка,
І зовсім не еманципантка».
А князь на те: — «О! Щось в тім є!»
І стих. Дивлюсь я на того
Жіноцтва ворога страшного,
А він замріявсь як юнак.
Очима по трояндах блудить,
От-от зідхнуть широкі груди.
Вкінці до мене каже так:
— «Коли вже хвалите так дуже,
Тоді евентуальне, друже,
Беріть увесь на себе труд.
Як тільки завтра буде гарно,
Поїдемо оба в Комарно
Побачити те чудо чуд.
Прошу вас цього не забути,
Що все дискретно мусить бути,
Щоб не дізнавсь ніхто про це.
Бо зараз піде світом фама,
Почнуть шептати тато, мама,
А навіть ваше «золотце».
— «Прекрасно, князю: все, що зможу,
А решту здам на волю Божу
І на нехибний осуд твій.
Не вийде добре — ти не тратиш,
Хіба мене обвинуватиш,
Що я є райбіда-крутій».
— «Обвинувачувать не буду,
Ні не потягну вас до суду.
На смак брат братові не брат!
Радіти будем чи жаліти,
Лишім тепер жінки і квіти,
А перейдімо до звірят.
Питали ви мене про знаті,
Що то в моїй стоять кімнаті.
Цей гуску має, той свиню,
При третьому є лоб волячий,
А при четвертому конячий.
епер це все вам поясню.
Та мусимо піти з городу
У стайню, хлів і загороду,
А я приглянуся при тім.
Чи коні, свині і корови
Веселі, чисті і здорові.
І там вам дещо розповім».
— «Прекрасно, князю. Дуже радо
Огляну я табун і стадо
І вислухаю доклад твій.
Та вибачай, що на хвилину
Самого тут тебе покину
І побіжу у свій покій».
— «Такі екскурсії звичайні
Я ждатиму на вас при стайні.
Туди ви з хати просто йдіть».
І я побіг, що в мене духу
І на бігу кричав: — «Андруху!
Мій джуро! Йди сюди в цю мить!».
Засапаний пригнався джура:
— «Я не Андрух зовусь, а Юра!»
— «Ох, вибач, хлопче. Йди сюди.
Заходь зі мною до кімнати,
Я буду там листа писати,
А ти тихісінько сиди!».
Якмога швидко написавши,
Листа Юркові в руки давши,
Кажу йому: — «Важний це лист!
Ти мусиш, хоч це неприємно,
Із замку вийти потаємно.
Чи є охота в тебе й хист?»
— «О, вийти з замку — жадна штука,
Як ляже ніч, як прийде скука,
То ми тікаємо в село,
На досвітки, на вечерниці,
А там дівчата, молодиці…
Не раз, не два таке було».
— «Гаразд. Іди шляхом на Рудки.
За лісом, зараз коло будки
Зустрінешся з одним їздцем.
«Чи пан Острога?» — запитайся.
Як так — віддай листа й вертайся.
Іди ж, як можеш, то й бігцем!
А про розмову поміж нами
Тримай ти лизня за зубами.
Не смій нікому розказать.
Коли все виконаєш добре,
За серце вірне і хоробре
Дістанеш срібних гривень п'ять!».
У джури з радости і з дива
Заграла усмішка щаслива,
Бо срібних гривень п'ять — то скарб!
«Біжу, лечу!» — шептав утішно
І за хвилину зник поспішно,
Із муру скочивши на шкарп.
Ну, думаю, чей дійде з Богом.
А сам, мов нібито нічого,
Спокійно вийшов перед дім.
Князь там стояв, де умовлявся,
По господарстві роздивлявся,
Я підійшов. — «Ви вже? Ходім!»
Ввійшли ми в стайню. Різні коні:
Булані, чорні і червоні,
Стояли рівно в двох рядах.
Князь їх по імені всіх кликав,
По шиях гладив, гриви смикав,
Плескав відважно по задах.
Вкінці при огері спинився,
Що в клітці замкнений крутився.
— «Ну, як вам жеребець оцей?
Коли на нього тільки гляну,
Встає із сизого туману
Богдан Хмельницький, Тугай Бей.
Чому!? Коли козацька сила
З татарською Львів обступила,
То Тугай Бей одного дня
В дарунку від самого хана
Привів для нашого Богдана
Джянета — чудо, не коня.
Носив він гетьмана, як вихор,
Та не дрімало враже лихо,
Як раз спинився при валах,
Що боронили вступ до Львова,
(Там, де тепер іде «Куркова»!)
Коня з мушкету зранив лях.
— «Тепер — озвався князь — покиньмо
Недавні дії, а полиньмо
В порослі мохами часи.
Ходім!» Ми рушили з будинку
І вже почули за хвилину
Всім нам приємні голоси.
Ішли там різні розговори,
Одні повільні, другі скорі,
Раз голос грубий, раз тонкий.
Хто їх удень, чи серед ночі
Почує, тому перед очі
Стають ковбаси і шинки.
Усі ті голоси прегарні
Плили з великої свинарні,
Що вибігала поза хлів
(Він — ренесанс, вона — барокко!)
Туди мене князь бистрим кроком
Доріжкою сторіч повів.
При вході муж якийсь крутився.
Як до свинарні князь зблизився,
Він урядово підійшов
І звіт зложив про свинські справи,
Тоді аж князь його представив:
— «Драглюк, начальний свинохов!»
Відтак пішли ми оглядати
Оті безрогі експонати,
Що павільйон тут мали свій.
Я, хоч не спец і не господар,
То все ж ця визначна порода
Викликувала подив мій.
А особливо після того,
Як князь почав з кінця самого
Історію безрог своїх.
Хтось може в це і не повірить,
Коли заточно правду мірить,
Та замовчати був би гріх.