Розділ VI
Рік минув у рабській праці. Але не було ні скарг, ні ремствувань; всі розуміли, що трудяться вони задля власного добробуту й заради нащадків, а не в інтересах ледачих і злодійкуватих людських істот.
Весну і літо вони гнули спину по десять годин, а в серпні Наполеон оголосив, що доведеться прихопити ще й другу половину недільного дня. Ці понаднормові — діло добровільне, але кожний, хто відмовиться, діставатиме лиш половину звичайного раціону. І все-таки все завершити вони не встигли. На жаль, врожай зібрали менший, аніж торік: два поля, які на початку літа збиралися засіяти буряками, лишилися порожніми, бо оранку до кінця не довели. Насувалася важка зима.
Будівництво завдало багато клопотів. Неподалеку був вапняковий кар’єр, а в одному із сараїв достатньо піску й цементу, тобто будівельних матеріалів не бракувало. Одначе як розбивати великі кам’яні брили на похватний дріб’язок? Без ломів тут не обійтися, а тварини поводитися з ними не вміли, бо для цього довелося б стояти на задніх лапах. Після кількох тижнів марних зусиль комусь спало на думку використати силу тяжіння. Величезні валуни, яких було вдосталь, обв’язували мотузками, а потім всі разом — корови, коні, вівці, а в критичні хвилини й навіть свині — повільно тягли їх схилом до урвиська штольні, звідки валуни падали й розбивалися. Доставити на будівельний майданчик уламки було вже неважко: коні возили їх на возах, овечки теж тягали, й навіть Мюріель та Бенджамін, підсміюючись над собою, впрягалися в стару бідарку, аби не лишитися осторонь великого діла. На кінець літа камінюччя було вдосталь, і під пильним свинячим оком будівництво розпочалося.
Посувалося воно повільно й тяжко. Бувало, цілий день марудилися з якоюсь каменюкою, а вона падала зі стіни й розліталася на друзки. Коли б не Боксер, то вони і з місця не зрушили б, часом здавалося, що на будівництві важить лиш він один. Спостерігаючи, як Боксер з лиснючими від поту боками, що ходили ходором, деручи копитами землю, дюйм за дюймом долає схил пагорба, тварини аж дух затамовували від захвату. Кловер часом закликала битюга берегти себе, але він і чути її не хотів. Відповідь на всі проблеми він знаходив у двох своїх гаслах: «Я працюватиму ще більше!» та «Наполеон не помиляється». Тепер він попросив півня будити його вже на сорок п’ять хвилин раніше від інших, щоб на самоті зібрати каміння й притягти його до млина.
Попри тяжкий труд, тварини не вважали, що вони живуть гірше. Хай у них їжі не більше, аніж за Джонса, так не набагато ж і менше! Головне — вони годували самих себе, а не тримали на власній шиї п’ять марнотратних людських істот. Відчуття цієї переваги допомагало їм долати незлагоди. Часто прийоми, які вони застосовували в роботі, давали змогу ощаджувати енергію. Люди, наприклад, нізащо б не прополювали поля аж так чисто. І знову ж таки: відпала потреба в загорожах, які відділяли пастовні від орних земель, бо серед худоби злодіїв не було. Однак улітку почали дошкуляти різні непередбачені труднощі: виникла потреба в парафіні, цвяхах, дротах, собачих бісквітах і підковах — нічого цього на фермі не виробляли. Трохи пізніше з’ясувалося, що скінчилося насіння та штучні добрива, а де брати інструмент, реманент, не кажучи вже про обладнання для вітряка? Як це все можна дістати, не уявляв ніхто.
Одного недільного ранку, коли всі зібралися, щоб вислухати завдання на тиждень, Наполеон оголосив, що він запроваджує нову економічну політику. Віднині Скотохутір торгуватиме з сусідніми фермами: звичайно, не задля комерції, а щоб мати життєво потрібні товари. На першому плані має бути будівництво вітряка, а тому він вирішив продати кілька скирт пшениці та частину вже зібраного врожаю ячменю, коли ж грошей не стачить, доведеться пустити в діло яйця, для яких в Уїлінгтоні завжди є ринок збуту. Хай кури мають цю невелику жертву за внесок у спорудження млина.
Присутні трохи збентежилися. Ніколи не знатися з людьми, ніколи не торгувати, ніколи не торкатися грошей — чи ж не ці високі заповіти прозвучали на тому тріумфальному зібранні одразу, як Джонса було вигнано? Всі тварини пам’ятали, як ухвалювали ці рішення або ж принаймні гадали, що пам’ятають. Четвірка підсвинків, що свого часу спромоглася на протест проти відміни Асамблеї, і цього разу спробувала підняти голос, та собаче гавкання одразу заспокоїло їх. Потім, як завжди, овечки заспівали «Чотири ноги — добре, дві ноги — погано», і дискомфортне відчуття розвіялося. Наполеон підняв ратицю, закликаючи до уваги, й сказав, що він уже зробив потрібні розпорядження. Ніхто з тварин і не повинен вступати в контакт з людьми, котрі варті лише зневаги, — він бере цей тягар на себе. Містер Уїмпер, юрист з Уїлінгтона, згоден стати посередником між Скотохутором та іншим світом; щопонеділка вранці він приходитиме на ферму для інструктажу. Наполеон завершив свою промову традиційним вигуком «Слава Скотохутору!» І, виконавши гімн, всі розійшлися.