Крик жаху вихопився у всіх тварин. В цю мить візник смикнув віжки, й фургон повільно рушив. Тварини з плачем бігли слідом; налігши на ноги, Кловер наздогнала його. «Боксере! — гукнула вона. Боксере! Боксере!» У задньому віконечку фургона з’явилася рідна всім морда битюга з білою смужкою.
— Боксере! — закричала Кловер сповненим відчаю голосом. — Тікай! Швидше! Вони везуть тебе на смерть!
Всі тварини також загукали: «Стрибай, Боксере, стрибай!» Всередині фургона пролунало гримкотіння копит. Здавалося, ще кілька ударів — і фургон розлетиться на друзки. На жаль! Сили в Боксера вже не було, а повоз котився швидше й швидше — надто пізно збагнули тварини, що можна добігти до воріт і перепинити йому шлях. «Товариші! Товариші! — гукали вони до двох коней. — Ви ж везете на смерть свого брата». Але тупі створіння лиш хляпали вухами та прискорювали крок; незабаром фургон щез за дорожнім поворотом. Більше ніхто Боксера не бачив.
Через три дні було оголошено, що він помер у шпиталі, хоч там і прагнули врятувати йому життя. Верескун запевняв усіх, що Боксер помер у нього на руках.
— Це було найвеличніше в моєму житті видовище, — казав Верескун, піднімаючи хвостик та втираючи сльози. — Коли у нього забракло сил говорити, він прошепотів мені на вухо: «Вперед, товариші! Вперед заради Повстання! Хай живе Товариш Наполеон! Наполеон ніколи не помиляється». Такі були останні слова цього чесного трудівника, а хвилювало його одне — незакінчений млин.
Після цього повідомлення настрій Верескуна різко змінився. Він помовчав і підозріло озирнувся, перед тим як продовжити промову.
До нього дійшли ті безглузді й злі чутки, які хтось поширював під час від’їзду Боксера. Хтось завважив, що на фургоні було написано «Бойня» і зробив незрілий висновок, що Боксера відправляють до шкуродера. Аж не віриться, що серед нас можуть бути такі легковірні панікери. Невже, — тут він крутнув хвостом. — Невже хтось думає, що він розуміється в справах краще від обожнюваного Наполеона? А все ж так просто! Свого часу фургон справді належав бойні, але потім його купила ветеринарна лікарня і ще не встигла замазати старий напис. Ось де причина непорозуміння.
Слухаючи це, тварини відчули величезну полегкість. А коли Верескун розповів, якими турботами був оточений Боксер, на якому ліжку вмирав, якими ліками його поїли, — Наполеон без вагань викладав за них великі гроші, — у всіх розвіялись рештки сумнівів. Смуток розлуки з товаришем поступився світлим думкам, що помер він щасливим.
Наступної неділі Наполеон особисто з’явився на сходку й виголосив промову на честь Боксера. На жаль, можливості поховати на фермі нашого товариша нема, але він уже розпорядився сплести великий лавровий вінок і покласти його на могилу славного трудівника, а за кілька днів свині влаштують по ньому поминки. Свій виступ Великий Вождь завершив тим, що нагадав улюблені афоризми Боксера: «Я працюватиму ще більше» і «Наполеон ніколи не помиляється». Слова ці кожен повинен прийняти як свої власні.
У день, призначений для поминок, з Уїлінгтона прибув повіз лавочника і доставив великий дерев’яний ящик. Вночі з будинку долинали дикі співи, якісь підозрілі звуки, що викликали в уяві запеклу бійку, й все це завершилося дзенькотом розбитих шибок. До полудня по тому ніхто не з’являвся у дворі, й ходили чутки, що свині десь роздобули грошей, на які купили горілку.
Розділ X
У мигтінні весен і осеней минали роки. Йшли з життя ті, кому відпущено на Землі короткий строк. Настав час, коли не лишилося майже нікого, хто міг би пригадати, як було до Повстання — хіба що Кловер, Бенджамін, ворон Мозус та кілька свиней.
Померла Мюріель, уже не було Блюбел, Джессі й Пінчера. Не стало й Джонса — він завершив свої дні в лікарні для алкоголіків. Забули Сноубола. Забули й Боксера — за винятком небагатьох. Кловер стала зовсім старенькою з ревматичними ногами й каправими очима. Два роки тому вона досягла пенсійного віку, але ніхто з тварин не пішов на заслужений відпочинок, і давно вже ніхто не сподівався на клапоть пасовиська, де можна було б відпочити від трудів. Наполеон тепер важив півтора центнера, та й Верескун так розтовстів, що очі зовсім втопилися в складках жиру. У Бенджаміна посивіла морда, й після смерті Боксера він став ще похмуріший.
Приріст виявився не такий уже й великий, однак на фермі тепер жило чимало тварин. Для багатьох Повстання було малоймовірною легендою, а ті, кого купили, взагалі нічого про нього не чули. Окрім Кловер, було ще три коняки. Чесні робітниці, надійні товариші, вони, проте, відзначалися рідкісною тупістю: ніхто з них не освоїв алфавіт далі літери В. Вони охоче підтримували принципи Анімалізму, надто коли їх тлумачила Кловер, до якої вони ставилися з великою повагою, але навряд чи щось у тому петрали.