Її тіло було немов тіло птахи чи тіло комахи, яке летить крізь повітря на особистому повітряному потоці, на тій таїні, яка не відома сильному і певному звірові. Завжди здається: крилами треба махати не зараз і не так, що це опір, а не поміч світові, що дрібна пташка впаде ось-ось…
І навіть якщо ведмідь не роздере її зараз — світ знищить її, бо слабка. І відчуває не так. І чинить опір.
Людина все говорила. Нахиляла голову, і хотілося дивитися, і її чудні білі пальці тихенько рухались, і суглобці на руках трошки-трошки згиналися дивно.
Захотілося торкнутися цих смішних, непотрібних і дивних людининих суглобчиків. Ведмедеві вперше захотілося торкнутися. Досі його хутро оберігало від доторків, він нічого не знав. Ніби тільки колись давно, в дитинстві було торкнутися носом…
Людина простягла до ведмедя руку. Якби їй знаття, як важко звіриному тілу отак незручно простягти свою лапу! Але знайшовся відповідний м’яз. Такий слабий, такий непевний. Це знову здивувало, бо досі звір знав усі свої м’язи. Усі були міцні.
Людина все одно не мала влади над великим вивершеним звіром і не змогла б ніяк протистояти йому.
Просто ішов за нею, дивився, як згинаються дивні крихкі суглоби, ладно вигинається шия і означує збоку довгі кісточки, коли дівчина повертає голову і дивиться на свого ведмедя.
Про автора
Галина Ткачук народилася в серпні 1985-го року, і відтоді по черзі наставали ії хороші і погані часи. І всі речі, котрі здавалися неймовірними, із нею сталися. Тож життя змінювалося щодня, кожним можливим способом.
Галя Ткачук читає ті книжки, котрі її знаходять, дуже любить пісні, в яких є гарні вірші, і музику, в якій є привід для танцю.
Вона знає, що люди мають силу…