І знаєте, по-моєму, це був зовсім навіть не кіт.
ЛІЛЯ
Той хлопець, котрий у мене жбурляв був овочами, виявився Ліля.
Їй шість років і вона має план.
Наступного дня, коли я вийшла зі школи — вона вже звисала з рукохода вниз головою, як кажан, і чатувала на мене. І закричала, як тільки забачила:
— Дівко, дівко, дівко, дівко!!!!
— Га?
— Ти мені дуже треба!
— Не сумніваюся!
Я одразу її упізнала, здерла з рукохода, поставила на землю і шльопнула по попі.
Лілька відвернулася і плюнула. А потім сказала:
— Карочі, ти мені дуже треба. Тільки ж не кричи і не ругайся, як вчора! Мені потрібна нормальна больша дівка. Така, як ти, щоб замутити одну штуку.
— Яку?
— Нормальну. Це, правда, далекувато — у Білогородці. Спочатку туди треба сходити все розвідати. Я, правда, не знаю, як точно туди іти, але думаю, що ти знаєш.
Я кивнула.
— Дак пішли, бо чого ж його лишній день чекать?!
Лілька схопила мене за руку і потягла зі шкільного подвір’я, розповідаючи:
— Нам треба все робить дуже швидко, бо такі вже жахи якісь починаються. Сьодні дивлюся наші листи — усі у кров’яці чогось. Проісходе всяка дурниця, я хвилююся…
— Не тягни мене! На Білогородку — не туди. Я буду казать, куди іти. Як тебе звати?
— Ліля.
— А я — Славка.
— Шопопало!
— Скільки тобі років?
— Вобще-то шість.
— Мені вісім.
— Дофіга.
— Ти ще до школи не ходиш? Ще у садку? Ти втікла чи тебе мама забрала?
— Я поки що ніде. Дома сиджу або мама у садок воде, або комусь-то віддає на день.
— Чого ми біжимо у Білогородку?
— Я тобі точно скажу; там було древнє місто. І тепер заритий скарб. Я тобі так скажу: на свою маму я не надіюся. Вона странна. А я починаю розуміть, що мені дуже потрібні гроші. Тобі теж, я думаю. А Білогородка — це жирно! І недалеко. Прийдемо, роздивимось. Знаєш, яка у мене чуйка на всякі такі штуки! Гроші поділимо на дві рівні купки. Але це, можливо, іще буде не так і скоро. Спочатку треба побачити те місце, де раніше був древній город. Мені треба бачити те місце. Там я одразу буду бачить, де копать.
— Копать?
— Дак звичайно! Не дуже глибоко — метра два. Знаєш, як коли хто помирає, копають таку ж яму, тільки ми будемо не таку довгу…
— Знаєш, як довго ми будемо із нею колупатися?
— Знаю, того я тебе і покликала, бо ти больша. Сама б я півжиття там рилася — а з тобою будемо швиденько. Погано, що земля тут замерзла, мало часу до зими залишилося, але ми — нічого, все получиться! А я чого ж тебе із собою взяла — бо ти нєрвна і смішна. Мені Віталька із нашого дому розказував, як у садку всі з тебе сміялися.
— Та ніхто не сміявся! Я що — дурна якась?!
— Ой, да всі сміялися. Там ціла ржачка була. Мені Віталька розказував.
Я задумалась.
Насправді було так:
САДОК
Це було, мабуть, коли я скотилася два прольоти зі сходів. Внизу мене підібрав дядько Корєнєв і поніс звідти на плечах. А я ж тоді була вже здорова дівка, тому всі на таке видво озиралися. Один навіть крикнув навздогін:
— Битий небитого везе!
Я на це тільки розреготалася, а оскільки падіння вибило у мене одного переднього зуба і зламало другого, то цей сміх вражав.
Взагалі, сміх — він же від лукавого!
Коли ми прийшли до Коренева, його сусід Саня сидів на ліжкові і кивав головою в такт магнітофонній музиці — співала дівчина.
— А ця пісня про що?
Саня роздратовано відвернувся, а Корєнєв дослухався до слів і відповів по тому:
— Не знаю. По-моєму, вона називається «Світ за твоїм вікном».
Саня не витримав.
— Ось зараз співалося, наприклад: «Зимо, ти чого погрожуєш мені своєю рожею, ти що, хочеш почути, як я регочу, коли мені смішно?!»
Я задумалась.
Сміх — він же від лукавого.
Так само, як і дитсадок, по-моєму.
Я не любила там бувати, тому тамошній час і тягся без-меж-но. Від ранку — до обіду, від обіду — до…
В обід наставала смерть моя, бо я не вміла швидко їсти. А тому, хто вчасно не справлявся із першим, у цю ж миску закидали друге і виливали компот. Примушували з’їсти. Ніхто не їв, і це були сльози, сльози, сльози!..
Тому що коли тиха година — це мусить бути тиха година. Усі мусили спати. Незалежно від настрою, кольору шкіри і віросповідання. Усі мусили спати.