А не доїдати обід!
Жодна нормальна людина удень не хоче спати, але в тому, щоб полежати годину тихо, проблем не існувало. Можна було придумувати, як, наприклад, написати букву «к» чи друковану «а». Можна було вигадувати і лежати, обхопивши подушку…
Ні! Не можна було. Тоді наді мною з’являлася вихователька зі своїм шепотом:
— Славко! Припини обіймати подушку!
… Можна було зняти свої заколки і гратися ними тихенько під ковдрою..
Ні! Не можна було. Наші ліжка були зсунуті по двоє, і біля мене спала Оля Саєнко. У неї був якийсь дивний сильний запах.
Це тепер я вже розумію, що батьки просто нечасто її купали.
Так ось, вона полюбляла видирати мої коси, намотувати на пальця і слинити.
Під цю діяльність у неї існувало власне розгорнуте пояснення, яке я мала змогу щоразу прослуховувати у режимі шепоту. Але я мало чого розуміла, бо Оля не вимовляла кілька літер.
Мені нічого на неї скаржитися: вона, мабуть, так само не розуміла моїх контраргументів, бо я так само багато дечого не вимовляла. До мене треба було звикнути…
Після тихої години було музичне заняття, ми готували «утрєннік» на Новий Рік.
На жаль, увесь сценарій цього свята вже підзабувся. Але я пам’ятаю, що наприкінці ми мали там під музику кидатися «сніжками», попередньо зробленими нами ж із вати, і весело сміятися.
У нас не виходило відповідно весело сміятися. І виховательок це розлютило!
— Ну діти, це ж вже взагалі! Ви не можете виконати елементарного завдання — посміятися! Ви б бачили збоку, як це виглядає! Як натовп загальмованих відморозків жбурляє одне в одного невідомо чим і при цьому видає якісь незрозумілі звуки! Дівчата! Ви мусите сміятися так — «хі-хі-хі!» А ви, хлопці, так — «хо-хо-хо!» Зрозуміли? «Хі-хі-хі» — дівчата. Бо ви ж майбутні дівки! Ви маєте знати, як слід сміятися! А ви, хлопці, — «хо-хо-хо» — як сміються нормальні хлопці. Зробіть нарешті це нормально! Я вас просто благаю! Давайте спробуємо. Спершу дівчата. Смійтеся!
Ми засміялися:
— Хі-хі-хі-хі…
— Стоп! Вам іще раз пояснити?!! Роззуйте вуха! Треба, щоб вийшло «хі-хі-хі», а не суміш усіх звуків, що є в алфавіті! Наталю, як ти смієшся! Ти ж іржеш просто, за тобою інших взагалі не чути!..
Усі ці промови ми вислуховували навіть більш як мовчки. Після слів про Наталку кілька людей тихенько пирснуло. Дівчинка страшенно почервоніла. Я досі горда нею за те, що все-таки не заревла.
Але моя кров теж уже підступила до обличчя близько-близько, сором охопив мене, ніби оце дурне сталося зі мною. Мені геть захотілося зникнути і жити заново, тільки тепер без цього.
I я крикнула перекривлюючи виховательку:
— Ну покажіть же, як ви вмієте сміятися!!!
І ми вибухнули сміхом. Дехто кричав погані слова, дехто просто кричав. Хтось рохкав, хтось пищав, хтось бренькав губою, хтось показував язика. Один надував щоки і «лопав» їх, як хлопавку двома кулаками, і слина його розліталася.
І ми дивилися одне на одного, і реготали, і сміялися так сильно і довго, що навіть не знаю, як геть усі не повиздихали.
МИ З ЛІЛЕЮ
Тим часом ми вже вийшли за синьо-червону каменюку із надписом «Боярка» і прямували до древньої Білогородки. Котрій тисяча років.
Я кажу Лілі:
— Це ж цими шляхами так само ішли всякі древні люди!
Ліля задумалась і відповіла:
— Тоді вони були іще молоді.
Поруч носилися машини, а з іншого боку росло поле. На пізню осінь воно взялося плямами. Окрема пляма на ньому — це був мій спокійний і рішучий настрій, який зараз. І це було дарма.
І це було дарма Швидко біля нас пригальмував автобус, звідти на мить вискочила дівчина і з криком:
— Лілечко! Славко! — забрала нас всередину.
Це була якраз дуже нелюба мені дівчина, і звали її Яна.
Ми з мамою довгий час жили у них. А потім її батьки попросили нас відселитися. Можливо, навіть через мене. Давно іще.
А потім усі-усі — і гості, і господарі, і ми — сиділи навколо стола у два ряди, і пили чай, закип’ячений не у чайнику (не стало б на всіх!), а у здоровій каструлі, і їли м’які скиби батона, і балакали хто з ким.
Песеня стягувало із мене капці й слинило колготи, кішка, важка і вагітна, ходила по колінах усім і стрибала надвір через відчинену кватирку.
І не дострибнула, вагітна.
Впала на підлогу.
Мовчить.
Бо її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу.
Я злякалися і підбігла.
Кішка закрила очі, її лапа смикалась.
Я знала, що її не можна гладити.
Хтось голосно гаркнув: