Він жив у гуртожитку. У нього була одна кімната і два ліжка. Як правило, коли ми заходили, на одному з них ницьма лежав дядьків сусід по кімнаті Саня. Його кістки і суглоби були довгі й криві, і пролягав він крізь усе ліжко, як сама нескінченність. А над ним на стіні із блідими шпалерами висіло три картини: Чорношкірий Господь, сущий на райдугах; Царствений лев на різнокольоровому прапорі і Чоловік у довгих косицях. Бо він убоявся Господа.
Корєнєв сідав на єдиний у кімнаті стільчик за свій робочий стіл, мене садив на стіл біля свого паяння і паяв собі зелені плати із золотистими лабіринтами, торкаючись паяльниковим жалом то олов’яного дроту, котрий танув і скачувався у малі кульки, то великого шмата каніфолі, котра теж танула і ставала гладенькою від гарячих доторків.
Якось мене віддали йому іще і в суботу.
Ми отак в черговий раз зайшли, а сусід на ліжкові перевернувся горілиць:
— Ну що, Корєнь, щось є?
— Сьогодні нічого… Ти ж знаєш, це не від мене залежить.
Мовчать.
Саня каже:
— Чуєш, красуне, твоя мама знову гальмує весь процес!
— Чую.
— Скажи їй, хай наступного разу думає.
— Нічого я їй не казатиму!
— Воно і правильно. Корєнь, увімкни щось!
Дядько ввімкнув магнітофон.
Заграла пісня із моїх улюблених. Я її не розуміла, я називала її «Пісня-Ненашою-Мовою-Із-Дзвіночками-І-Дощем-На-Початку».
Корєнєв паяв.
Сусід знову лежав ницьма і ворушив пальцями ніг.
Я спитала:
— Про що ця пісня?
— Не знаю точно, — відповів Корєнєв. — По-моєму, про тих, хто їздить на мотоциклах у зливу вночі.
Він промовчав і припаяв щось у платі.
— Про те, що ось у цьому будинку вони були народжені і ось у цей світ їх викинуло.
— І про те, що, дівко, ти маєш любити свого чоловіка, — додав Саня, — брати його за руку, намагатися, щоб він тебе зрозумів…
— Бо від тебе нічого не залежить, а цей світ ніколи не спиниться, — перебив його дядько.
Обидва змовкли.
Корєнєв пайнув.
— Пішли чай пити! — сказав Саня.
Кухня у них була порожня за занедбаністю і багата на сусідів.
То була спільна кухня.
Біла фарба тікала там із табуреток, а над столом висів синій плакат із безліччю людських фігурок, які можна було б розглядати до ночі.
Із кухні двері вели на порожній балкон.
Біля мийки завжди обріталась калабаня.
Сміттєве відро стояло в чорному кутку в оточенні сміття, котре у нього не вміщалося.
На підвіконні стояла шкарабанка, в котру курили.
У дядька і Сані були дві великі чашки із вишеньками. Мені Корєнєв наливав чаю у свою, а сам брав чиюсь із полиці. Бувало, на полицях нічиєї чашки не стояло, тоді він із тумби діставав секретний резервний стакан, СРС.
Чай, як правило, пили вони довго, а наливали дуже гарячий, а на смак він був гіркучий. Цукру в них ніколи не було.
Ні, іноді все ж бував.
Я не любила цю їхню чаювальну діяльність і просила залишити мене в кімнаті, поки вони там чаюють.
— Та ну! Ти що! Ти ж тут усе спалиш!
— Як?
— Паяльником!
— А. Ні. Не спалю.
— А що ти робитимеш?
— Танцюватиму!
— А. Свята справа.
І вони йшли від мене.
Я ж вмикала настільну лампу і піднімала їй голову. Направляючи світло на стіну. Стягувала з ліжка покривало і танцювала в ньому між лампою і стіною, дивлячись на свою тінь на стіні.
Коли дядько Корєнєв одружувався, я несла за його нареченою довгу фату, я так і знала, що вона мені подарує її для танців.
Ніхто не знає, як повернеться його життя, знати б кожному, як повертається до стіни його настільна лампа.
Люди, котрі знають про Бога більше, ніж я, кажуть, що танці — від лукавого.
Пару разів дядькові Кореневу і сусіді вдавалося випадково піддивитися кілька секунд мого танцю. І я скаженіла.
Так от, а в ту суботу я все-таки залишилася з ними на кухні, бо дуже хотіла їсти. Так і спитала:
— А у вас щось поїсти є?
— Нема, — сказав Корєнь.
— Чого?
— Ну, не кожен же день має бути щось поїсти. От сьогодні нема.
— Але ж прикольно було б, якби було б!
— Угу.
Тоді Саня, до цього моменту — мовчазний, подивився на мене з наморщеним лобом і носом і сказав:
— Хоч ти не напрягай!
Корєнь задумався, а тоді видав:
— Лана. Піду в людей поаскаю. Скільки там тій малій треба!
І пішов.
Корєнєв подивився на мене, а потім мовчки пішов курити на балкон.
Хвилин за сім повернувся дядько без їжі, зате із веселим виглядом, і сказав: