— Хто тут? — почувся батьків голос.
— Тс-с-с! Не кричи, Василю! — приглушено прогудів хрипкий бас. — Це я — Стась Дзвонар. Впізнаєш?
— Дзвонар? — у батьковому голосі прозвучав неприхований подив. — Звідки ти?
— Звідти. Ну, розумієш? Та спочатку впусти, не бійся. Поговорити треба.
— Зараз, — відповів батько, і його голова зникла з освітленого місяцем вікна.
Дзвонар шуснув боком у прочинені двері.
«Так от воно що! Виходить, батько знає Дзвонаря з тюрми! Невже ж він такий, як і Дзвонар?»
Зопалу Юрко хотів розбудити Сергія і Марту, але, поміркувавши, вирішив діяти інакше. Ховаючись у тіні, наблизився до трапа і нечутно піднявся на палубу баржі. Серце шалено калатало, бо розумів, що зустріч із Дзвонарем не віщує нічого втішного.
Тихенько пробрався до корми, куди виходило віконце батькової каюти, і, почувши голоси, причаївся. На щастя, віконце залишилося відчинене, і чути було кожне слово.
— Скажу тобі відверто, Василю, — я утік з тюрми. Уже кілька місяців на волі… — казав Дзвонар.
— Хіба це воля? — перебив його Василь Петрович. — Ти, як той пес, що зірвався з цепу, — все боїться, що знову припнуть!
— Ну й хай! І все ж — я на волі! Сам собі господар! А спіймають, то не повісять же, а запакують у ту ж каталажку!
— Ну, гаразд. Кажи, чого ти прийшов до мене?
— Куди ж мені йти? Потрапив у скрутне становище і згадав, що тут є десь друг Василь Романюта…
— Ну, вже й друг…
— А що ж? Хіба не разом сиділи за гратами? Не з одного котла сьорбали баланду?
— З одного. Було таке… Тільки в друзі, хлопче, до мене не набивайся! Не за однакову провину сиділи!
— Може, видаси?
— Видати — не видам! Не бійся! Сам попадешся!
— Спасибі й на тому…
— До речі, як ти мене розшукав?
— А-а, боїшся? Не бійся — все зроблено чисто: на слід не наведу. Адресу взяв у довідковому бюро і заявився до твоїх старих, ну, а вже вони направили мене сюди…
— З чим прийшов?
Дзвонар хихикнув:
— От з цього б ти й починав, Василю. Прийшов за допомогою.
— Якою?
— Мені потрібні гроші, документи і акваланг.
— Що? Акваланг? Ну, приміром, для чого гроші і документи, я розумію. Але акваланг…
— Потім зрозумієш. Почнемо з найпекучішого — гроші маєш?
— Карбованців двадцять-тридцять можу дати.
— Не багато. Але й за це спасибі. А документи?
— Ну, знаєш, я ж не паспортний стіл..
— Ти можеш купити у братви…
— Я з такими не знайомий.
— Познайомишся!
— І не подумаю!..
— Без документів я засиплюся.
— Ну й засипайся. Адже знав, на що йдеш!
— Ось яка у тебе мова!.. А ти не думав, що коли я засиплюсь, то й тобі змелеться?
— Чого б то?
— Ну, як же! Хіба забув, що ти допоміг мені втекти з тюрми?
— Щось не пам'ятаю такого.
— А пригадай суботник. Ти був розконвойований і вільно виїздив на машині з табору…
— Ну й що?
— Того дня я виїхав разом з тобою…
— Такого не було!
— Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підходив до тебе, щоб закурити?
— Пам'ятаю.
— І я ще сказав, що сьогодні, під час суботника, легко можна драпонути…
— І це пам'ятаю.
— От я і втік на твоїй машині…
— Не було цього!
— А я скажу, що було!
— Ти шантажуєш?
— Ні, тільки хочу нагадати тобі, що ми одного поля ягоди. І нечесно кидати товариша в біді! Я прошу зовсім небагато…
— Я сказав, що грошей, скільки можу, дам. І акваланг можу купити чи дістати. До речі, для чого він тобі?
— Люблю мудрих людей, — голос Дзвонаря пом'якшав. — Отак би ти й зразу говорив, а то затявся — не хочу, не можу, не знаю!.. Ти мені, братику, допоможи на копійку, а Дзвонар віддячить тобі на сто карбованців! Ти ось питаєш — навіщо тобі акваланг? А може, я скарб знайшов під водою? Витягну — і тебе не забуду! Матимеш кусок! Але дістань мені який-небудь папірець. Не можу ж я без паспорта! Сам розумієш.
— Я вже сказав — гроші дам, акваланг постараюсь дістати… А документів не проси — не буде! Ні справжніх, ні липи! Бо це пахне знаєш чим? Знову туди я не хочу…
— Ну й боягуз ти, Василю, ось що я тобі скажу! З тобою, бачу, каші не звариш! Ну, гаразд, давай гроші — та не скупись! Менше півсотні не візьму — і не давай! А за аквалангом приїду післязавтра — тож завтра мотнись по місту, розшукай!
Розмова урвалась. Настала тиша.
Юрко заглянув у вікно. Дзвонар сидів біля столу, а батько пройшов до вішалки, де висіли його речі, вийняв з кишені кілька десяток і, не відраховуючи, повернувся до Дзвонаря.