— Не вірилось. Ти повинен знати, що «брешеш» і «я тобі не вірю» — це, врешті, однаково. Ну, та вже гаразд. Я не злопам'ятний.
Сергій раптом оглянувся, ніби їх тут міг хто-небудь підслухати, стиснув Юркові плече і таємниче прошепотів:
— Ти знаєш, Юрку, попливімо на острів! Познайомимося з тими двома ученими. Може, допоможемо їм чим-небудь…
— Це було б чудово! Я згоден. У тебе є човен?
— Човен дістанемо. Та ще, може, й вітрильник.
— Тоді, звичайно, поїдемо! — зрадів Юрко. — Хоч я ніколи, правда, не плавав на вітрильнику…
— Це дуже просто, — впевнено сказав Сергій. — Сидиш собі за кермом, а вітрильник мчить, мов чайка. Тільки вітер свище у снастях! А все навколо тебе мелькає, мелькає — і зникає позаду… Це так здорово, ти навіть не уявляєш собі!
— Ти, мабуть, часто плавав на вітрильнику?
— Та доводилось не раз, — не так уже впевнено відповів Сергій і почав злазити з дерева.
ЗА ОДНОЮ ПАРТОЮ
Вранці Юрко зібрався в школу. Йому трохи бентежно на серці: а що, як на поромі знову ота циганка? Ще чого доброго почне насміхатися при всіх. Але що робити? І він разом з Сергієм вливається в гурт школярів.
На щастя, на поромі хазяйнував вусатий перевізник.
Побачивши дітей, він надув засмаглі щоки, настовбурчив пишні вуса і стукнув дерев'яною ногою об поміст порома. Повівши носом, з шумом втягнув у себе повітря і сказав:
— Знову від когось двійкою пахне! Ану, признавайтесь, хто не виконав домашніх завдань? Зараз же такого лінивця в воду!
Діти зареготали.
— Сергій, напевно, знову не підготувався? — допитувавсь поромщик. — Чому червонієш і опускаєш очі? Признавайся!
— Не наврочуйте, Іване Івановичу, — огризнувся Сергій. — Завжди, як тільки ви пристанете, мені вліплять двійку. Мабуть, у вас очі такі…
— Які?
— Циганські.
— То я ж циган і є, хлопче, — блиснув білими зубами Іван Іванович. — Хіба ти цього не знав?
Він раптом приклав великий палець правої руки до Сергієвого носа, — і з нього враз на дошки посипалися з дзенькотом блискучі монети.
Сергій з несподіванки отетерів.
Навкруги лунав регіт.
Діти весело товпилися навколо Івана Івановича, чекаючи від нього ще якого-небудь фокуса.
Збентежений Сергій буркнув:
— Знаємо ці фокуси-покуси! Гроші були у вас у руці!
— Можливо, можливо, — погодився Іван Іванович. — А от, може, ти скажеш, навіщо в картуз напхав стружок? Невже гратимешся ними на уроці алгебри, якої ти сьогодні не вивчив?
З цими словами він зняв у хлопця з голови картуз і, на превеликий подив його власника і на втіху дітлахам, почав поволі витягати з нього різнобарвні стружки.
— От так історія! — вигукнув збитий з пантелику Сергій.
Витягши останню стружку, Іван Іванович повернув картуз хлопцеві, що, присоромлений, мовчав.
— А тепер — гайда в школу! Та швидше, а то запізнитесь!
Юрка в школі ждала несподіванка.
Коли він попрохав послати його у сьомий «Б», директор звернувся до худорлявого, з сивуватими скронями учителя.
— Степане Бенедиктовичу, візьмете до себе новенького? З математики у нього в табелі п'ятірки.
— А чому ти хочеш обов'язково у сьомий «Б»? — запитав Степан Бенедиктович.
Голос у нього був лагідний, тихий і приємний.
— Там мій товариш Сергій Лісовий, — відповів Юрко.
— Хороший товариш! — різко втрутилась немолода учителька з блискучими очима і жовтим обличчям. — Хуліган вищої марки!
Юрко знітився і почервонів. Йому здалося, що всі подивились на нього осудливо, як на злочинця.
Та за нього заступився Степан Бенедиктович.
— Гаразд, Романюто. Я візьму тебе в свій клас.
— Дякую, — тихо відповів Юрко… — Можна йти?
Пролунав дзвоник. Степан Бенедиктович притримав Юрка за рукав.
— Чекай. Зараз підемо вдвох: познайомлю тебе з класом.
Урок уже розпочався, коли вони зайшли в клас. За столом сиділа вчителька з блискучими очима. Черговий розвішував на дошці карти.
Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.
— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. — Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.
Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.
— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.