Павел куняв у холодку грубелезного баобаба. Раптом крізь сон почув якесь шарудіння й схопився. Обіч сидів Капоко і щось смачно жував. З-за близьких чагарів долинав гомін решти тубільців. Домбо, певно, теж був з ними. Поруч лежала ціла купа кокосових горіхів, а Капоко тримав у руці гіллячку, геть усипану великою гладкою гусінню, і оббирав ту гусінь просто губами та язиком.
— Гама-гама! (Смачно-смачно!) — торочив негр і всміхавсь до географа. Потім для більшої переконливості ще й поплескав себе задоволено по животі: — Ой, гама-гама!
Від самого вигляду бридкої зеленої гусені Павла занудило, й він, одвернувшись, махнув Капокові рукою — викинь! Але хлопець так смачно плямкав та прицмокував язиком, неначе ласував принаймні медом. Потім він обережно почепив рештки свого сніданку на кущі й незворушно поспитав:
— Чи не хоче гамба кокосового горіха?
Павел хитнув головою. Капоко взяв найкращий горіх і здер його волокнисту зелену оболонку. Шкаралупину розколов каменюкою й вилив молоко в дерев'яний полумисок. Потім дістав з торбини гостру довгасту черепашку і вправно вистругав нею м'якуш горіха у молоко. В полумиску утворилась густа біла каша. Тепер добре вичищені стулки кокосової шкаралупини могли правити за чудові мисочки, а черепашка — за ложку. Капоко порався швидко й моторно, неначе орудував найсучаснішим знаряддям. Він підніс одну шкаралупину географові й подав черепашкову ложку.
— Гамба може їсти, — сказав Капоко й став осторонь.
Павел вдячно поплескав негра по плечі. Взявши «ложку», покуштував. Горіх видався напродиво смачний. Коли Павел вигріб усю кашу, Капоко усміхнувся й подав йому другу половину горіха. Цю мить підбіг, одхекуючись, Домбо.
— Гамба, Лія п'яний! — обурено вигукнув він, показуючи рукою в бік хлібного дерева. — Лія п'яний!
Залишивши недоїдений горіх, Павел подався слідом за Домбом. Лія похитувався й щось незрозуміле харамаркав неслухняним язиком. Очі йому скаламутились, підпухли й почервоніли. Побіч лежали дві півкулі великого кокосового горіха. В одній півкулі було якесь пахуче зілля, на дні другої лишалось трохи густої темно-зеленої рідини. Підійшов і Капоко. Лизнувши на язик хмільного напою, він презирливо блимнув на Лію. Потім нахилився, взяв його попід пахви й підвів. Лія неначе враз витверезів і злякано втупивсь у товариша.
— Це швидко минає? — поспитав Павел.
— Ні, гамба, — відповів Капоко. — Він нажлуктався браги, повинен проспатися.
— Проспатися! — здивувався географ. — Але ж ми не можемо чекати! Клади його, нехай спить, а потім наздоганяє нас!
Капоко відпустив Лію, й той ураз осів додолу.
— Ой гамба! — стурбовано промовив Капоко. — Лія добрий хлопець! Почекаймо Лію! Він дурненький! Погано зробив, що пив брагу. Почекаймо!..
У голосі молодого негра забриніли жаль і благання. Павел, насупившись, мовчав. Потім безнадійно махнув рукою й почвалав під свій баобаб.
Помітивши невдоволення на його виду, Домбо зиркнув у бік Капока та Гами, підійшов до хлопців і щось сердито заверещав. Очевидно, дорікав їм, що дозволили Лії пити брагу. Незабаром посходились усі, й знявся лемент. Гама спересердя підняв спис. Простяглося кілька рук — і зброя впала додолу. Гама з нестями вхопив асагей, замахнувся й загородив його в землю за два кроки від п'яного товариша.
Павел спочатку тільки спідлоба зиркав на хлопців, але змагання зайшло надто далеко. Він пронизливо свиснув і порухом руки наказав усім посідати. Негри трохи повагались, але посідали під баобабом.
Тільки в пізні полудні мандрівники спромоглись рушити далі. Недолугий Лія прочуняв, але мав дуже розгублений вигляд. Вийшли на берег маленької, але повноводої течії. По той бік розляглись широкі мочарі, порослі очеретом та високою папороттю. Над волотками очеретів стриміли стріхи піднятих на палі хатинок. Але поблизу їх не було видно жодної живої душі. Певно, селище залишене. Поміж осель гойдались підвісні «хідники» з ліан та очерету. Від останньої хатини до берега вів плетений місток на бамбукових підпорах. Неподалік селища річка видиралася з вузької ущелини між рудуватих та білих скель. Вода у витоці гула й пінувала, обдаючи дерева в береговині міріадами яскравих бризок. Через річку теж провисав вузенький місток на міцних линвах з ліан та лика.
Доки Павел уважно вивчав у бінокль дивовижне селище на палях, Капоко, як завжди, подавсь уперед. Але не встиг дочалапати до мосту, як на нього сипонуло градом стріл. Він управно ухиливсь і сховався за найближче дерево. Решта носіїв хутко попадала на землю.