А крім того, плем'я мало три вогненних луки: два з однією цівкою та один з двома, які Гагама колись виміняв за біленькі та зелененькі лискучі камінчики. Так порадив зробити сана Балкан.
Сьогодні Гагама вперше показав їх своїм воїнам, і вони тепер переконані, що ніякий ворог більш не наважиться напасти на їхню країну. Дівчина, яка втекла з полону, розповіла про силу вогненного лука білого боми. І всі тепер знали, що мукасекери вже ніколи не наважаться вдертись до громадської комори племені.
Біла людина навчила їх, як і де дістати солі, міцної та барвистої тканини, залізного знаряддя, гарного намиста, гвіздків тощо. Гаубау понесли багато шкіряних торбинок, повних білих та зелених камінчиків, аж на узберіжжя Великої гримучої річки, куди запливали араби-торгівці. Спочатку навіть Гагама недовірливо позирав на оті нікому не потрібні камінці, що за них португальці ладні були одне одному горлянку перегризти. Та коли послані люди поповертались назад і понаносили цілу хуру корисних речей, усі збагнули: біла людина розумна. Відтоді плем'я не залишалось ні без солі, ні без знаряддя, ані без гарних прикрас.
Про все це Павел довідався того самого вечора від Домба, коли сидів поруч з Гага-мою, а хлопець горнувся до нього, щасливий, що знову віднайшов свого любого гамбу.
Відчувши легкий дотик, Павел розплющив очі. В хатині вже було видно. Над ліжком схилився старий Балкан, спершись на свою бамбукову милицю.
— Чому ти не спиш, тату? — звівсь на лікті Павел. — І як ти аж сюди дошкандибав? Тобі ж важко ходити!
— Вже легше стало, синку, — зітхнув старий. — Та й як же його спати, коли знаєш, що турків-бусурменів попроганяли!
Підставивши собі бамбуковий стільчик, він сів і, втупивши допитливі очі в сина, спитав:
— То все те правда, що ти сказав? Болгарія вільна! Брати росіяни її визволили! Ой, синку, ми ж знали, що самотужки нічого не втнемо. На те воно й вийшло. То немає вже ні беїв, ні башибузуків, ні пашів? Немає жодного з оцих собак?
— Немає! Жодного не лишилось!
— Так, так! — щасливо всміхнувся старий. — Тепер залишилось тільки своїм торбохватам в'язи поскручувати. Але це вже легше!…
У хвіртку ввійшло кілька тубільців і повсідалось під пальмами. Один з них тримав на руках дитину з пораненою ніжкою.
Виглянувши у двері, старий Балкан погладив бороду й усміхнувсь:
— Полеж трохи. А я вийду до своїх людей.
Павел дививсь, як батько сів перед альтанкою й перев'язав пораненого під час гри хлопчика. Дитина, переконана в тому, що білий дідусь прогнав хворобу геть, почеберяла грати далі, а тубілець-батько кудись метнувся й хутко приніс кілька кокосових горіхів. Балкан узяв ті горіхи, щоб не образити батька.
Другий відвідувач слабував на елефантіаз, тобто слонячу хворобу, за якої вражений орган роздимається й утрачає форму. Ноги в тубільця були вкриті якимись, схожими на бульби, пухлинами. Цей теж благав «одробити» йому «пороблене».
Відпустивши й цього пацієнта, Балкан покульгав до оселі, але коло самих дверей його наздогнав якийсь стривожений тубілець. Він говорив швидко й час від часу поглядав на небо, вимахуючи списом, брав палець у рота й морщився.
— Що він каже? — спитав Павел.
Старий у відповідь усміхнувсь, поплескав тубільця по плечах і запропонував йому стільчик. Тубілець сів, але дзиґлик неначе мулив йому. Гість неспокійно совавсь, виглядав надвір і без упину щось торохтів своєю мовою.
— Що він каже? — знову запитав географ.
— Ай прийшов просити ліків, щоб полікувати дощ! — одказав, сідаючи й собі, старий Балкан. — Якщо біла людина «загоює» рани, то чому вона не може вилікувати дощ, коли той десь у дорозі заслабував? Біла людина всеможна, бо прилетіла сюди з зірки, де живе її плем'я…
— Невже ти їм таке ото казав? — не повірив Павел.
— Ой сину, сину! — зітхнув старий. — Скільки я торочив колись: ні з якого Місяця я не падав. А вони люди добрі, але наївні — не йняли віри!
— Ну, то й що?
— Нарешті чаклун племені переконав їх, що я таки не впав з Місяця. І знаєш, як? Він сказав їм: біла людина прийшла до нас не з Місяця, а з'їхала по промінчику з зірки. Ось як!
Павел аж за боки хапавсь. Але старий Балкан насварився на нього пальцем:
— Ти, сину, не регочи! Немає нічого кумедного в тому, що люди неосвічені. Вони ніколи не полишали межі земель гаубау. Тільки коли я вирядив їх зі жменькою діамантів до арабських торгівців у пониззя Замбезі, вони переконалися, що, крім їхньої річки, в якій старому горобцеві по халяви, є ще «Велика гримуча вода». А ось того, що існують і моря та інші материки, вони навіть уявити собі не можуть.