Минув добрий тиждень. Гагама навідувався до білих людей щодня, сідав у бамбуковій альтанці й заводив з Балканом довгу розмову. Вождь в усьому радився з ним. Потім брав географа й ходив з ним полювати на антилоп, а то дивитись на лани. Дощі швидко напоїли землю, й долина вкрилась молодою травичкою. Найчастіше зливи починалися звечора. На ранок же вітер вимітав небо до лиску, й сходило червоне сонце. Плем'я бралося до роботи. Дехто з чоловіків та жінок ішли на вгороди розпушувати землю мотиками, удобрювати її лісовим перегноєм. Мотики коваль племені поробив так, як радила біла людина. Першу торбинку зерна као тубільці принесли аж з берегів Замбезі від арабських торгівців. Коли висіяна пшениця дала врожай, вони зібрали його й увесь кинули в землю наступного року. Так площа під посівами поступово зростала, й тепер Гагама пишався перед географом громадською коморою, що з неї кожен член племені одержував рівну пайку пшениці. Люди були забезпечені хлібом до кінця року.
Одного разу Балканова та Домба перестрів Ай.
— Сьогодні ставитимем нову хатину! — з гордістю мовив молодий тубілець.
— Кому? — байдуже запитав Павел.
Домбо змовницьки підморгнув Павлові, мовляв, і ми дещо знаємо, та не скажемо, нехай покортить.
Павла заінтригувала така таємничість.
— Про яку це хатину він каже? — звернувсь він до негреняти.
Домбо радісно заплигав, але мовчав.
— Ти ж чого мовчиш, чортеня? — вигукнув Павел.
Знову лукаво підморгнувши, Домбо зіп'явся навпочіпки й по-спільницькому шепнув Павлові на вухо:
— Будуть звести хатину для гамби!
Хоч говорили й по-португальському, Ай здогадавсь, про що мова, й, кумедно похитавши поставою, підтвердив:
— Зводитимем хатину, в якій житиме бома Павел!
Павел махнув рукою:
— Навіщо мені! Моя хатина вмістить ще двох таких, як я. Та й коли пересядуться дощі, ми підемо звідси.
Після цих слів від несподіванки Ай аж спис упустив. Потім раптом схопився й щодуху дременув до високої оселі вождя. За якусь хвилину звідти вийшов Гагама й швидко попростував до географа. Слідком, забігаючи то з лівої, то з правої руки вождя, дріботів Ай.
Гагама озвався ще здаля:
— Ой бома Павел, залишся з нашим племенем! Не йди від нас! Гагама дасть тобі все, що забажаєш!
— Сана Балкан повинен повернутися до свого племені. Воно вже вільне й чекає на нього, — відповів Павел. — Та й гаубау давно вже навчилися самі вирощувати као.
Старий вождь, який стояв, спершись на спис, посмикав себе за цапину борідку, сумно похилив голову й, не промовивши й слова, пішов собі.
Після того спливло ще зо два тижні. Не минало дня, щоб до Павла не заходили тубільці й не благали його залишитися… — Сана Балкан — мудрий, — казали вони. — Ніхто не проганяє його звідси. Плем'я ніколи не залишить сану Балкана голодним. Бома Павел теж буде нагодований. Чому ж вони збираються повертатись на свою велику зірку?
— Ні на яку зірку ми не збираємось, — терпляче роз'яснював географ. — Ми підемо до Великої води, сядемо на вогненну пірогу й поїдемо в країну нашого племені.
Вже півмісяця в селищі й разу не озвавсь дерев'яний бубон, не забриніла жодна марімба. Тубільці никали сумні та невеселі, немов сподівались до своєї лібати великого лиха.
Якось увечері Гагама знову завітав до Балкана. Як завжди, усівшись у бамбуковій альтанці, він довго щось доводив старому й раз у раз кивав списом у той бік, де за тином з'юрмилось плем'я. Павел сидів у хатині. Він порозбирав пістолети й разом з Домбом змащував їх, час від часу поглядаючи надвір. Старі вели поважну й зосереджену розмову.
Тубільці принишкли за тином, чекаючи наслідків. Нарешті вождь підійшов до натовпу. Павел бачив і чув, як після перших же Гагаминих слів знявся лемент, потім запала тиша, кінець вождевої промови було відзначено дружним гуком.
Після цілоденної зливи розгодинилося, з-за горба виплив ясен місяць. Із лісів та лук подихало вогкістю й зіллям. Над лібатою ще не змовкли вигуки тубільців, як рипнули двері й до хатини ввійшов, кульгаючи, старий Балкан.
— Про що це ви говорили з Гагамою? — запитав Павел.
Батько сів на піл, розгладив довгу бороду й усміхнувсь.
— Ти й сам знаєш, про що, — відповів він. — Плем'я ладне зробити для нас усе, аби тільки ми залишились тут.
— І ти пообіцяв?
— Ні, не обіцяв. Сказав, що ми вирушимо, як тільки перейдуть великі дощі. А доти, хочемо того чи ні, мусимо лишатись.