За цими словами «наречені» сором'язливо понахиляли голови, тайкома зиркаючи на географа. Натовп тихенько зажебонів.
Павел розгублено подивився на струнких дівчат. Домбо, затуливши долонею рот, лукаво блимав на свого гамбу. Мавпочка вовтузилась на Гагаминому плечі й намагалась вискубти з зачіски в Айя найбарвистішу пір'їну.
— Оце зав'яз, як порося в тину! — шепнув до батька Павел. — Скажи вождеві, що закони білого племені не дозволяють цього робити!
Старий насупився й глянув на сина спідлоба:
— Ти хочеш, щоб плем'я образилось? Люди тобі й віри не візьмуть, бо вважають, що закони однакові для всіх племен. Будьмо чемніші. Краще задайсь у цьому на мене. Ти не знаєш тутешніх звичаїв.
Доки батько з сином перемовлялись, воїни стояли, мов за наказом, «струнко», а «наречені» боязко перешіптувались. Гагама чекав, що одкажуть білі люди.
Дончо Балкан гладив сиву бороду, думаючи тяжку думу. Потім, спираючись на ціпок, ступив кілька кроків уперед і повільно заговорив ледь чутним, слабовитим голосом. За першими ж його словами серед племені знявся тривожний гвалт. Навіть Гагама роздратовано смикнув себе за цапину борідку. Діди, що підпирали тин, раптом аж люльки позвішували додолу й насупонилися. «Наречені», глухо заголосивши, похнюпили голови, позатулялись руками, й стояли так кілька хвилин, не наважуючись від сорому звести на Гагаму очі.
Домбо запитально дививсь на географа.
— Погано буде гамба! — стривожено прошепотів він.
— Чекай, друже! — відповів йому Павел. — Перетреться, перемнеться та якось минеться.
Павел здогадувався, що збентежило плем'я. Очевидно, старий Балкан сказав, що його «бома» не прийме дівчат до своєї хатини. А відмова чоловіка одружитися з дівчиною, яку обрали старійшини, є нестерпна образа для всього роду.
Натовп гомонів, але Дончо Балкан ніби навмисне не квапився, навіть люлькою пихнув раз чи й двічі.
— Що ти їм казав? Чому вони так загули? — нетерпляче спитав Павел.
— Я ніколи їм не брехав, не брехатиму й тепер. Поки що сказав: мій син не може взяти дівчат за дружин. А зараз скажу, що ми до нашої землі добиратимемось поки зійдуть три молодики; що наша країна дуже далеко, що зима в ній триває теж три місяці й що дівчата загинуть від небаченого холоду. Навіщо ми завдаватимемо їм такого лиха! Ми ж люди не жорстокі.
Старий підняв ціпок угору, й гомін ущух. Він заговорив неквапливо, зважуючи кожне слово. Незабаром полегшене зітхання видобулося з сотень грудей. Гагама, всміхнувшись, поторкав свою вождівську діадему. Дівчата сором'язливо попідводили голови.
Біла людина запропонувала: нехай кожна дівчина обере собі нареченого серед воїнів племені Бенгаса, які не менш хоробрі та кмітливі за гаубау.
Капоко, не дочекавшись кінця промови, підійшов до «наречених» і вхопив за набедреник якусь струнку дівчину. Павел придививсь краще і аж очі витріщив: то була колишня бранка вождя мукасекерів!
Решта носіїв теж обрали собі «мону луму». А десяту, якій не вистачило пари, бо Бенгасових хлопців було дев'ятеро, узяв собі Ай.
Павел обдарував наречених разками синього намиста та клаптями барвистого ситцю. Коли щасливі пари, побравшися за руки, відійшли вбік, він підперезав свій пістолет Га-гамі над червоним вождівським паском і простяг йому ще й торбинку набоїв, а жерцеві подарував чималий сталевий ніж із кістяною колодочкою. Потім обійшов усіх воїнів і кожному дав дещицю, «принесену з Великої зірки». Тубільці роздивлялись дарунки з великою цікавістю, передавали їх з рук до рук, шептались або верещали з радощів.
Ще не вгамувався радісний гамір, як бойовий ріг вождя сповістив про те, що білі люди вирушають. Урочисто загримів дерев'яний бубон, завищали сопілки, забриніли марімби. Молодь затягла старовинної пісні.
Тихий вітерець, що лічив листя пальм та шарудів у розквітлих орхідеях, підхопив пісню й поніс її високо-високо над верхівками хлібних дерев та зеленими горбами баобабів.
Четверо молодих воїнів, вибраних з-поміж найдужчих, підхопили бамбукові ноші. Десятеро носіїв повмощали на голови кошики, прикриті від дощу корою червоного дерева. Наймужніші бійці племені, озброєні добре вигостреними списами та повними сагайдаками отруйних стріл, вишикувались у ряд.
Закинувши рушницю за плече, Павел востаннє обернувсь і махнув брезентовим шоломом. Поруч дріботів легенький та прудкий, мов сарненя, Домбо. Усміхаючись до самісіньких вух, випнувши гордовито груди, він поважно, по-тубільному похитувавсь на ході.