Географ дістав з кишені зібганий папірець, засвітив сірник і, піднісши написане до очей, прочитав: «Судно «Севастополь», капітан — Матросов, штурман — Андрій, керманич — Рибкін, боцман — Микита Степанович».
Заскреготали блоки, од корабля відокремився великий довгий човен і, наче рибина, ковзнув до берега. На кормі маячіла людська постать. Друга швидко веслувала. Павел напружено вдивлявсь у сутінки. Серце йому в грудях мало не вискакувало. «Вони чи не вони? — питав він сам себе. — Може, я помиляюся?»
Ні, помилки не було. Човен, розітнувши хвилю, врізався носом у пісок. З човна вихилився високий, кремезний довгобородий матрос і забубонів густим басом:
— Сілва Порту?
— Сілва Порту до ваших послуг, — відповів Павел, як і домовлено з Гонсалві.
Бородатий боцман простяг руку і вхопився за прибережний кущик, бо човен змивало хвилею в морс.
— Давай, братику, чого озираєшся! Бережи секунди! — суворо, з докором прошепотів бородань.
За якусь мить вантаж опинився в човні, а два таємничі пасажири теж не загаялися. Микита Степанович махнув рукою. То був сигнал вирушати. Озвався плюскіт весел, і човен полинув темною, як коломазь, водою.
…За півгодини «Севастополь», стрункий гарний китобоєць із круглою кормою та гострим носом, пристосований для далекої плавби, безгучно віддалявсь од Стамбула…
…Але все це сталося давним-давно. Давно вже лишилися позаду Суец і Червоне море з яскравими водоростями, які забарвлюють морську глибінь, і хмари сарани, що тайфуном прогули над кораблем; залишилась позаду й Аденська протока, й Протока Сліз, де ось уже п'ять років лежать на дні «Реженерадуш» та славетний капітан Сілва Порту. А тепер перед очима вдень і вночі було лише безмір'я океану, що інколи скипало, здиблювалося й із шаленим ревінням вергало на китобоєць спінені від люті гребінчаті свинцево-зелені хвилі.
Але потому наставали дні, коли Індійський океан, наказившись досхочу, стомлений і знесилений, лежав лагідно й тільки тремтів, неначе зітхав уві сні. Сонце, мов припнуте до зеніту, сипало жаром і полум'ям. Від спеки на палубі годі було всидіти. Залізна обшивка корабля розжарювалась, аж повітря над нею леліло, і єдине місце, де ще людина могла знайти собі захисток, був холодок під вітрилами.
У такий час Павлові здавалося, ніби його смажать на рожні. Розхристаний, майже голий, важко сапаючи, він марно обмахувався якимось шматком картону, а тим часом Домбо, дитя Африки, був геть байдужий до того пекла.
Блакитний китобоєць стрімко линув уперед. Він уже проминув і мальовничі береги Єгипту, і Судан — країну-зоосад, і Ефіопію, й Сомалі, й Танганьїку…
Зараз керманич Андрій Черкасов управно маневрував у небезпечній Мозамбіцькій протоці. Трохи нахилившись, наставивши вперед гостру, мов клин, рудувату бороду, поривчастий Черкасов раз у раз повертав голову то в той, то в інший бік, мружив проти сонця гострі карі очі й стріпував саморобною сережкою-монеткою. Вітер гув у лаштунках і зривав піну з хвиль, що шаленіли на всьому неосяжному просторі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Домбова літера. Поморські острови. Полювання на акул. Чорні акробати. Жертва корабельної катастрофи. Домбо застерігає. Сімоне Альварес добуває собі пістолет. Зазіхання канцлера. Перші кроки Африкою. Работоргівець
Павел задумливо стояв, спершись на поруччя, й з несподіванки аж сіпнувся, коли хтось доторкнувся до нього.
— Гамба хворий?
Поруч був Домбо. Він дивився на Павла сумними очима, й довірливий погляд та співчуття, що відбилося на його чорному личку, викликали в серці географа ту особливу приязнь, яка буває тільки до близької людини.
Чи довго простояв отак, спершись на борт, Павел Балканов і сам не сказав би. Він геть виключився з корабельного життя. І чого тільки не передумав за цей час, де тільки не побував уявки! Ніби щоб звільнитись від спогадів і повернутися до дійсності, географ заплющив очі й трусонув головою.
— У мене нічого не болить, — поклав він руку хлопчикові на плече. — Звідки ти це взяв?
— Хворий, гамба, хворий! — настирався малий.
— Та ні-бо, друже!
Він навмисне зберіг звертання «друже», бо гадав, що це слово містить у собі ту таємницю, котра ще дужче зблизить їх обох і допоможе стати щирими й нерозлучними приятелями, як були Домбо й Гонсалві.