Так закінчився перший урок.
«Севастополь», розтинаючи хвилі, йшов уперед. Над безмежним водяним простором ширяли альбатроси та буревісники. За кормою тяглася довга пінява смуга.
Матросов стояв на капітанському містку й крізь бінокль напружено вдивлявсь у обрій, незворушно спокійний і суворий. Але, зовні суворий, він був людиною доброї й лагідної вдачі, по-батьківському турботливий щодо підлеглих. Навколо капітана метушився жвавий Черкасов, без угаву бубонів своїм густим басом.
Двоє матросів, голі до пояса, грали в карти у холодку під вітрилами. Обіч них боцман Микита Степанович, рудий дідок з маленькими неспокійними очицями й сивим пасмом у породі, чистив новий драгунський карабін. Мугикаючи пісеньку, він часто наставляв цівку проти сонця і явно милувався зброєю, його негучний і хрипкуватий голос жебонів, наче кода, що продирається густими очеретами:
— Малий хід! Тримай ліворуч! — гримів у рупор Черкасов.
Корабель лавірував поміж визубнями гострих коралових. рифів, утворених мільйони років тому химерним тваринним світом океану.
— Ще ліворуч! — лунали короткі команди. — Право-ру-уч!
Павел дивився в розгорнену карту й червоним олівцем виводив по блакитному океанові тоненьку звивисту лінію.
Поруч азартно вигукували матроси:
— Винівку! Клади винівку, кажу!
— А дзуськи! Короля не хочеш?
Павел згорнув карту, поклав у кишеню й прислухався до перегуку гравців.
— Короля! Вони мені й так у печінках сидять, оті королі та царі!
Кучерявий рябий матрос постукав люлькою об ніготь пальця й глянув через борт:
— Чи ти ба! Вже й Коморські острови!
— Значить, уже Комори! — полегшено зітхнув другий.
На обрії вимальовувалась горбкувата смуга землі, схожа на темний тулуб кита, що виринає з морських глибин.
Павел згадав, що на цих островах, розкиданих між континентом і Мадагаскаром, Сілва Порту колись висадив іспанських авантурників.
Балканов стояв, утупивши очі в темну криву смужку суходолу, коли до нього підступив Матросов.
— Ну, географе, ось ми вже й проминули це кляте кладовище! — спокійно проказав він і відкинув блискуче вічко своєї люльки. — Незабаром зійдемо на суходіл. Наберемо прісної води.
— А де ми кинемо якір? — запитав Павел, глянувши капітанові в обсмалене вітром обличчя.
— У Мозамбіку, — відказав Матросов і замислено погладив гостру бороду.
Вони сперлись на борт і закурили. Вільні од вахти матроси лагодили одяг, загоряли на сонці, а Домбо, лігши долілиць, притримував однією рукою клаптик паперу й, старанно слинячи недогризок хімічного олівця, малював знаки, що з ними білі люди розмовляють, мов з живими істотами. Але, вгледівши Матросова та Балканова, які жваво гомоніли, він засоромився, схопивсь на ноги й утік геть.
Сонце стало на вечірньому прузі. Небосхил зайнявся червоним полум'ям. Здавалося, захід кропив океан розтопленою міддю.
Потім, як звичайно буває в цій частині земної кулі, раптом упала чорна тропічна ніч.
Вітер посилився, здійнялися хвилі. Нервово залопотіли полотнища. Линви напнулися, щогли зарипіли, й корабель ще швидше помчав уперед.
З кают-компанії долинули звуки баяна й дружні чоловічі голоси. Капітан прислухавсь і всміхнувся:
— Розважаються наші хлопці!
Разом з Павлом Матросов увійшов до кают-компанії. Повновидий, рум'яний, веснянкуватий парубок, спритно перебираючи пальцями перламутрові ґудзики, грав на баяні, а матроси, примружившись і стиха погойдуючись у такт музиці, співали тихо, з почуттям. Посеред гурту, розімлілий від музики, сидів боцман Черкасов і посмикував себе за сережку-гривеник.
У приміщенні було парко. Попід стелею пливли сизі хмари диму.
Матросов сів, кахикнув, щоб прочистити горло, а тоді, обійнявши однією рукою баяніста, заспівав і собі.
Згодом несміливо, навшпинячки, зайшов Домбо. Вгледівши Павла, підійшов до нього п сів поруч просто на підлозі, по-турецькому схрестивши ноги. Павел дивився, як Домбо, похитуючись у такт музиці, намагається підспівувати матросам, а його чорний пальчик тихенько посмикує струнку марімби…
Піч видалась ясна. Небо, з якого вітер повимітав усі хмари, яскріло великими зірками. М'яким ніжним сяйвом мерехтіло сузір'я Південного хреста.
Хоч як було весело й цікаво на кораблі, але часом Павла охоплювала туга, і водяна пустеля та небесна блакить здавались йому докучно одноманітні. В такі сумні години Павел гукав Домба до себе в каюту й сідав з ним за столик. Він водив чорною рукою негреняти й змережував білий аркуш паперу рядками кружалець, паличок та гачків. Потім читав книжки, а Домбо пробував писати самостійно, але для малого, видно, то була аж надто важка робота.