Ці відомості цікавили географа, і, хоча рипучий голос португальця й дратував його, він терпляче слухав, щоправда, жодного разу не глянувши на оповідача. Але того подібна зневага анітрохи не бентежила. Посмоктуючи цигарку, Альварес вів далі:
— Колись коваль Мусурі, або Мбумбу-Мбулу, став вождем племен амбаду, заснував місто Гола-ан-Денго, а згодом цілу країну почали називати А-Нгола… Чи доводилось вам чувати, сер, про «людину, яка кришить скелі»? — по хвилі запитав Сімоне, слинячи нову цигарку й хитро мружачись.
— Ні, а що це за людина?
— О сер, це вам як географові дуже цікаво! — догідливо всміхнувсь Альварес і посмикав свою бороду.
Йому страшенно кортіло похизуватися знаннями перед Балкановим, тому він одразу ж почав розповідати.
— «Людина, що кришить скелі», мовою ангольських племен лунає Мбула Мадаті. 1665 року вождь Не-Нлаза, або Антоніо І, оголосив маніфест про звільнення негрів. Яке зухвальство, сер! Із списами та стрілами — проти вінчестерів і гармат! Дивні ці негри!
— Ну, й що далі? — нетерпляче перебив його Павел.
— А що далі? Наші розтрощили їх поблизу Мбіуле. Але тубільці не вгамувались! Якась чорна мавпа — негритянка Аина Зінгі Мбанді Нгола згуртувала тубільців і підняла повстання! Дехто серед таких, як оце ви, називають її «африканською Жанною д'Арк». Але чи не забагато честі, сер!
— То чим закінчилось повстання? — знову запитав Павел.
— Уявіть собі: ці дикуни звільнились. І визволила їх жінка! Але… не надовго. Її наступник, Джас Арек, схилив голову перед португальцями. Ось так, сер!..
Сімоне замовк і заходився зосереджено смоктати цигарку.
Балканов замислено дививсь удалину. Після цієї розповіді Альварес здався йому ще підозрілішим. Не такий то він простий собі чоловічок! Он як розповідає, мов добрий знавець історії!
— Коли будемо в Бенгелі? — озвався згодом португалець.
— За дві доби, — відповів Павел. — Щойно ми проминули Мосамедес, чи, як називають його тубільці, Ангро-де-Негро.
Балканов поволі покрокував геть. У серці йому заворушилась тривога й нетерплячка. Тепер кожна хвилина здавалася нескінченно довга…
На третій день, коли на узбережжя спадали бузкові присмерки і прозорою імлою оповивали гори, до Балканова підбіг Сімоне Альварес:
— Приїхали, сер! Це вже наша земля!
— Що, що? — здивовано втупився в нього Балканов.
— Хіба ви не розумієте, сер? Та це ж португальська колонія! І тут кожен португалець почуває себе, як удома. Відтепер вважайте, що ви мій гість! А кожен дикун — то мій наймит!
Павел суворо глянув на Альвареса, витяг пашпорт, розгорнув його й тицьнув бороданеві просто перед очі:
— Прочитайте!
Альварес здивовано блимнув у пашпорт раз і вдруге, розгублено закліпав очима й зблід. Спробував усміхнутись, але тільки й спромігся що скривити вуста.
Павел похмуро стежив, яке враження справив на бороданя. Однак той швидко оговтався й удавано радісно проказав:
— О, то ми, виявляється, співвітчизники! Я дуже щасливий, страшенно щасливий, що зможу вам чимось прислужитися!
— А ви звідки родом? — запитав Павел.
Альварес розгубився.
— З Лісабона… Але це, можна сказати, все умовно. Я людина непосидюща й змалечку не повертався до цього міста.
Балканов посміхнувсь. «А Домбо й справді має підстави підозрювати цю людину! — подумав він. — Очевидно, якийсь каторжник, засланий до Західної Африки відбувати покарання. Може, мав високу урядову посаду й за якісь афери був засуджений. А тоді вдався до грабунку. Каже — розробив плантацію, найняв негрів, забагатів і вирішив повернутися додому. Тут щось не те… Але доведеться взяти його з собою, бо він добре знає місцевість і може стати в пригоді…»
Цю мить прибігло негреня. Воно було чомусь страшенно збуджене. Угледівши його, Альварес нахмурився.
— Гамба, кличе капітан!
— Гаразд, друже.
Матросов сидів у каюті, схилившись над картою, смоктав люльку й видихав цілі хмари диму. Як і завжди, з першого погляду здавався суворим і замкненим у собі, навіть відлюдькуватим.
Коли Павел рипнув дверима, капітан звівсь на ноги й пішов йому назустріч.
— Балканов, любий мій, настав час розлучатись! — промовив Матросов, крутячи навколо пальця коротенький ланцюжок.
— Мені вже сказав про це португалець, — відповів Павел і сів.
Капітан запропонував цигарку й глянув гостеві у вічі: