— Гадаю, що тобі знадобиться зброя.
Він узяв блискучий драгунський карабін, що стояв під стіною, й простяг Павлові:
— Бери! Попереду в тебе небезпечна дорога.
— Я маю два пістолети! — заперечив Балканов.
Але Матросов наполягав:
— Візьми цю зброю, Балканов. Вона не дає осічок. Наш кок приготував тобі харчів днів на десять. А тим часом уполюєш якусь дичину. Але пильнуйся, друже! У цій країні білі люди небезпечніші за найлютіших хижаків…
Павел не одразу второпав, що Матросов натякає на Сімоне Альвареса.
Капітан знову схиливсь над картою.
— Дивись, ми зараз отут! — показав він люлькою. — Оце — порт Бенгела. Ти в якому напрямку вирушиш?
— На схід. За триста кілометрів од узбережжя перетнемо річку Кубангу. Потім повернемо трохи на південь і ввійдемо у верхів'я Замбезі. Десь там і доведеться шукати гаубау та мукасекерів. Карта і компас у мене є.
— А що тобі треба ще? — турботливо запитав Матросов.
— Більш нічого. Я подорожуватиму з вірною людиною, — кивнув Павел у бік Домба, який несміливо заглядав до каюти.
Збагнувши, що йдеться про нього, хлопець злякано спитав:
— Гамба, що хоче роби з Домбом капітан?
— Капітан? — засміявся Павел. — Нічого, друже! Я просто сказав йому, що ми з тобою вирушаємо разом. Ти будеш за провідника. Адже стріляти вмієш? — поспитав Павел, витягти з жовтої кобури свій пістолет.
— Умій стріляй добре! Мене вчи Гонсалві! О, бум-бум! Добре стріляй! — зацокотів Домбо й мацнув ручку пістолета, що виглядав з-під набедреника.
Капітан з Балкановим перезирнулись і зареготали.
В пізні обляги «Севастополь» обережно заходив у бухту, дно якої було всіяне небезпечними підводними рифами. Навколо рифів вода клекотіла й утворювала білі кружала піни, йти далі було небезпечно, й Матросов наказав кинути якір віддалік пристані.
Тільки вранці Павел зміг роздивитися прибережне місто та околиці, наскільки це взагалі можна було зробити з корабля.
Горбкуватий ландшафт надавав Бенгелі особливої мальовничості. З-за високих тропічних. дерев грайливо виглядали будиночки. На мисі здіймалася старовинна фортеця «Сан-Філіп», зведена ще 1617 року. На півночі міста блищав проти сонця потічок Кавако, а на півдні височів укріплений військово-морський форт. Серед зеленого масиву лісів звивалися змійки втоптаних стежок — єдиних «торговельних шляхів» у цих місцях. Сонце купало м'яким уранішнім світлом розлогі шати пальм, велетенських кедрів і старих мангрових дерев. Уперше в житті Павел на власні очі бачив славновідомі терасні ліси.
Над затокою ширяли птахи. Лагідний бриз лопотів у вітрилах, пустував над лісами, які темно-зеленим килимом укривали берег і високі тераси узгір'я.
Та хоч яка мальовнича була ця місцина, вона мала ганебну назву, що їй дали найперші португальські колоністи: «Зелене пекло».
Проте Павла Балканова зараз менш за в(с хвилювали назви. Він нервовими кроками міряв палубу, чекаючи, коли, нарешті, корабель пришвартується.
Його дратували навіть галасливі чайки, що пообсідали щогли й линви. Лише коли крила-і і балакухи з тривожним вереском знялись І полетіли геть, Павел підвів голову. Біля одного борту з'юрмились матроси й дивилися на велетенського птаха, що примостивсь н гострому кораловому рифі. То був альбатрос. Гордий морський велетень, який не любить суходолу, тепер сидів на скелі, розчепіривши могутні крила, перебирав гачкуватим дзьобом пір'я й спокійно стежив за чайками, що базарювали над ним. Коли котрась із них вихопила з води рибину, альбатрос різко крикнув, змахнув крильми й погнався за чайкою. Та з переляку випустила здобич, альбатрос підхопив рибину в повітрі й подавсь у відкритий океан. З-від причалів підпливали дві тубільські піроги з чорними веслярами. На кормі першої піроги сидів білий у крислатому очеретяному брилі.
Човни зупинились метрів за п'ятдесят від корабля.
— Вам носіїв не треба? — спроквола гукнув португальською мовою білий.
— По чому візьмете? — запитав Павел.
— Сторгуємось! — відповів той і, наставивши рупором долоні до рота, додав: — Можу й продати вам двох дикунів.
— Ні, я живих людей не купую! — відказав географ.
— Ну, то як собі знаєте! — прогорлав «підприємець». — Чекатиму на вас у порту. Поспитаєте Людіца Бара!
Домбо скоса стежив за виразом Павлового обличчя. Коли човни зникли в порту, він замислено промовив:
— Лихий чоловік, гамба! — і з хлоп'ячою самовпевненістю випнув груди: — Домбо носи вантаж!
— А й справді, друже! — погодився Павел. — Ми самі носитимемо свої речі.