З таємничого мороку джунглів вузенька звивиста стежина вибігала на берег. Тут підковоподібна лагуна утворювала невеличку бухточку. Пісок, викинутий прибоєм, був промитий, чистий і яскрів золотавими скалками слюди, різнобарвними черепашками, білими мушлями та прозорими кришталиками кварцу.
Далеко за лісами починалось терасувате узгір'я. Подекуди стриміли самітні білі скелі. На північ од лагуни пломенів чарівною райдугою водоскид Упа.
Над темною підківкою лагуни ще й досі стриміли корабельні щогли. В променях призахідного сонця над ними спалахував, наче полум'я, російський прапор. Потім щоіуш поступово ніби потонули, і полум'я прапора тихо згасло.
Рука Павла Балканова повисла в повітрі й помалу опустилася додолу. Він постояв так якусь мить, очі йому примружились, вуста тремтіли. Потім поволі повернувсь і глянув на Домба, який стояв поруч. «Ну от, друже, — наче промовляли географові очі. — Ми тепер самі. Віднині починаються наші мандри Африкою…»
Павел витяг з кишені блокнотик, підклав під нього торбу й чітко вивів на білому аркуші: «Коли й звідки повертатись додому: дельта Замбезі, місто Чінде, серпень 1885 р.»
Що ж, часу вистачить. «Севастополь» з повним вантажем кине якір біля міста Чінде. Доти Павел устигне знайти старого Балкана або взяти жменю землі з його могили…
Географ згорнув блокнотик і поклав у торбу. Потім розглянувся навсебіч. Ні над лісом, дні далі над терасами узгір'їв, ніде не видно було жодної струмочки диму. З гущавини досі не вийшов жоден тубілець. Лише з води, під Самим берегом стриміло кілька паколів, укритих зеленою пліснявою. На них теліпалося висохле жабуриння й давно зотлілі шматки Мотуззя, зсуканого з виткого чагарника. Павел довго дивився на все це і тоді запитав у Альвареса:
— Що тут було? Чи не пристань тубільських човнів?
Альварес, який скоса стежив за болгарином, кинув лагодити свою узуванку й відклав Шило з голкою вбік.
— Маєте рацію, — відповів він. — Тут неподалік було тубільне селище.
— Але ж диму ніде не видно! — обвів навколо рукою географ. — І слідів теж. Що ж то сталося з тубільцями?
— Нічого особливого! — посміхнувсь Альварес і знов узяв голку та шило. — Очевидно, дикунів вигнано звідси. Бо вони грабують на узбережжі.
— «Грабують»… — буркнув Павел, і на обличчі йому промайнула гримаса невдоволення.
Сонце швидко поринало в океан. Небосхил на заході зайнявся загравою. Незабаром упаде темна тропічна ніч. Треба поспішати. Павел глянув на речі й запитав:
— Де нам краще заночувати, Альваресе?
— Найкраще отаборитися просто на березі, — відповів той. — Зручнішого місця не бачу. Тут найбезпечніше.
Альварес заговорив англійською мовою, й Домбо злякано блимнув на Павла, але не прочитав на його обличчі нічого підозрілого.
— Гаразд, — махнув рукою Павел. — Розкладіть вогонь, а ми з Домбом поставимо намет.
— Це небезпечно! — заперечив португалець. — Ми привернемо до себе увагу хижаків!
Але Балканов не погодився:
— Вони й без вогню нас познаходять. Не думаю, що зір у них розвинений краще за нюх.
Альварес підкорився.
Незабаром споночіло. Довкола зробилось темно, мов у розі. Відлиски вогню танцювали на обличчі в португальця. Воно ставало то бронзове, то жовтаве, а маленькі оченята під волохатими бровами блищали, мов у звіра. Вода в лагуні почорніла, мов дьоготь.
Домбо добре знав свої обов'язки. Він швидко начистив полумисок свіжої риби, що її наловив для них перед розлукою баяніст Сергій Чигарков, розгріб жар і заходився готувати вечерю. Балканов лаштував постіль і міркував: «З ким я вирушив у мандри? Як би заглянути в душу цієї людини? Чому Альварес уникає розмовляти рідною мовою? Чи не такий самий він португалець, як і я? Ні, немає йому довіри. Він аж надто підозрілий…»
Власне, Павел не відчував страху, хоч йому доводилося вперше ночувати на цій небезпечній землі. Його непокоїло інше. Таємниця, що оповивала Альвареса, змушувала Павла пильнувати. А може, він помиляється? Але найдужче бентежило Балканова Альваресове ставлення до негреняти. Хоч би то з малим у дорозі чогось прикрого не трапилось… Потім Павел уявки вирушив тією тубільською стежкою вглиб континенту. Чи ж знайде він там бодай якісь батькові сліди? А що, коли батько живий? Від такої думки серце в Павла тьохнуло…
Однак незабаром думки знову повернулися до Альвареса. Цього вечора доконче треба піддати португальця суворому допитові, а наступні дні пильно стежити за кожним його кроком і триматися з ним суворо та обережно. Тільки так, можливо, пощастить підкорити Альвареса й уникнути будь-яких несподіванок…