За кілька хвилин тубілець знову виринув з чагарів. Сонце залило його чорну, мов змащену дьогтем, поставу. Він покрутив головою на всі боки, потім нерішуче став і пригнувсь. Тепер Павел роздивився його краще. У волоссі в негра стримів цілий сніп пір'я. На руках і ногах блищали металеві браслети.
Зробивши кілька стрибків, негр знову зупинився й заходивсь розглядатися по узліссі.
Географові конче потрібно було знайти саме таку людину, бо тільки тутешній житель міг розповісти, в якому напрямку слід шукати найближче селище й де пролягає головна дорога вглиб материка.
Тубілець стояв і сторожко наслухав. Він раз у раз повертав голову, й погляд його неспокійно обмацував кожне дерево й кущик довкола.
Павел не зводив з нього очей. Альварес хропів, тож Павлові довелось підповзти й розтермосити його.
— Якийсь тубілець вийшов з лісу! — шепнув португальцеві на вухо Балканов.
Альварес хутко підвівсь і занишпорив очицями:
— Де той дикун?
— Не дикун, а звичайна людина! — виправні) його Павел. — Онде, навпроти.
Альварес нарешті помітив негра.
— Не погано було б схопити його! Він би тяг на собі наші бебехи.
— А коли не захоче? — запитально глянув Павел.
— Як то «не захоче»! Змусимо! Хіба ви не маєте зброї?
— Коротше кажучи — візьмемо його собі за раба?
— Атож! Він навіть буде задоволений, — цілком поважно мовив Альварес. — За кілька разків намиста пертиме ношу, аж курява здійматиметься! Тільки ж не дляйтесь!
— Я на це не піду! Кожна людина має право на волю. З якої ж речі ми братимем її в полон? Від цих людей ми різнимось хіба що кольором шкіри! — обурено просичав Павел.
— Надто вже ви жалісливий! — ущіпливо кинув Альварес, але, зустрівши сердитий географів погляд, розгублено закліпав, очима й заходивсь роздивлятися свої черевики.
Негр повільно підходив до них, але раптом зупинивсь, мов скам'янілий. Кілька секунд він дивився на двох білих людей, потім плигнув убік і стрілою дременув до лісу.
Густа папороть захилиталась і тут же знову завмерла, розморена пекучими променями тропічного сонця.
— Утік, чорний псяюха! — засопів Альварес і намацав у торбині баклагу з водою.
«Ось де люди не варті й копійки! — подумав сам собі Балканов. — Але ж вони теж мають діти, яких доглядають і люблять. Невже ж таки негр менше любить своє дитя, ніж білий? Правда, це нікого не обходить. В африканця чорна шкіра, й тому він мусить бути рабом, іграшкою у руках в Альвареса та йому подібних. Ця країна під ярмом рабства.
А рабство в усіх куточках землі одне й те, саме — грабунок і знущання з поневолених. Хіба не мав колись права кожен турецький бей лаяти, бити,» вбивати, брати в неволю будь-якого болгарина? Скільки осель посиротили вони, скільки родин винищили без суду!»
Павел згадав своє дитинство, й серце стис-лось від образи та гніву.
«Через те мій батько й подавсь у ліси».
Батьків образ постав перед географом, наче живий. Гострий, орлиний погляд, струнка постава, що випромінює сміливість та мужність. Заради такої людини варто піти на що завгодно, аби тільки сказати їй кілька слів: батьківщина вільна, народ визволений!
Тубілець, який щойно майнув у джунглі, немов розпалив у Павловій душі полум'я. Серце йому закалатало, кров багрянцем зігріла щоки.
Веселий та дзвінкий Домбів голос вивів Балканова із задуми. Коли хлопчик підбіг, іо помітив у його очах якийсь дивний сум і а лагідну розчуленість…
Наступні дві доби мандрівники не здибали. мідної людини. Стежка звивалась нескінченним лісом, білою ниткою вшиваючись у непрохідні хащі. Подекуди Домбові доводилось прорубувати виткий чагарник гострою сокиркою. За кожним ударом сталевого леза, який дзвінко відлунював у глушині мангрового лісу, з диким галасом на всі боки розліталися барвисті папуги, з гарчанням шугали в кущі розбуркані гієни, а цілі зграї людиноподібних мавп із вереском плигали на землю и знову хвацько дерлись у гусгосплетіння ліан, шукаючи порятунку в заростях.
Перед очима подорожніх розляглась простірна, вигнута підковою долина. Серед темно-зеленої пустелі пралісу, поросла соковитою тропічною травою, вона була схожа на схвильоване смарагдове озеро. Але вже й тут подекуди видно було жовтаві латки. Трава сохла. Незабаром ця двометрова рослинність вигорить під нищівними променями тропічного сонця, й долина перетвориться на пустелю.