Понад берегами пересохлої Домбеї погойдувалися стрункі олійні та кокосові пальми, майоріли червоні маки, шаруділа папороть, бриніли на пружному вітрі бамбукові зарості й де-не-де здіймались розлогі самітні велетні-баобаби.
Рідна природа збудила в Домбові заснулі спогади. Тут він ще дитям ходив з мисливцями племені на полювання, продирався папоротями й топтав цю. буйну зелену траву. Хлопчик дослухавсь до таємничого нашіптування луків, ганявся за блискучими басовитими жуками та яскравими метеликами. А ці ось ліани, що пообплутували дерева пишними гірляндами, всіяними орхідеями, правили малому Домбові та його товаришам за гойдалки.
Він зупинився й насторочив вуха, зачарований дзвінким пташиним щебетом і стрекотанням барвистих папуг. Кожен згук, кожна картина сповнювали його серце бадьорістю.
Хлопець наставив стрілу й майнув углиб лісу. На веселому лужку розгойдав килимок червоних маків, сполошив кількох мавпочок, що куняли на ліанах. Мавпочки дременули геть, сердито гримаючи на пустуна. Домбо хотів був погнатися за ними, та, вискочивши на узлісся, раптом зупинивсь. Це узлісся було йому знайоме. Він сподівався уздріти тут знайомі конуси хатинок. Пошукав очима хижку своєї «матати» — материну оселю з високою кокосовою пальмою при вході, з маківки якої Домбо не раз проводжав денне світило, коли ноно поринало за далекі блакитні хребти гір… Але зараз перед його очима лежала гола, спустошена земля.
Тут тільки Домбо згадав про пожежу, що спалахнула ген у тому кінці селища, згадав «вогненні луки» білих людей і плем'я, що з'юрмилось перед чоловічою хатиною, мов череда нажаханих бізонів. У пам'яті зринула бідолашна «матата»; розплатана в траві з розчерепленою головою… Жахлива картина навівала сум. Брови в хлопчика зійшлися на переніссі, чоло насупилося. Домбо примружив очі, вуста йому засіпались.
Ось і рідна річечка, яка в дощів'я залишає береги, клекоче попід самими хижками, бурхлива і каламутна, а потім угамовується, і в бурштиновій прозоріні видно, як грає й скидається велика риба. Тоді настає час ловби. Чоловіки довгою вервечкою стають уздовж берега з луками й стрілами в руках та плетеними кошиками для влову…
Домбо зітхнув. У грудях йому запекло. Річка лишилась така ж, як і була, й очерет шерхотить, як і колись, але нікому вже він не потрібен, ніхто не вирізує з нього стріл. На баобабах понаростала грубезна кора, бо ніхто не витягає з неї жилявого ниття. Онде самітньо стримить угору пальма-рафія. А скільки чудових набедреників можна змайструвати з неї, скільки торбинок, скільки кошиків можна виплести, а потім обмазати зсередини смолою й наливати в них пальмове вино!.. Невже всіх тоді винищили або погнали в неволю? Раптова думка обпекла хлопця. А що, коли багато матат і тамо-тамо тоді повтікало?
Домбо озирнувсь, неначе почув знайомий голос. Але ні, то, мабуть, якийсь птах скрикнув…
Негреня зазирало в усі кутки й жадібно роздивлялося свою колишню домівку. Аж тут щось шерехувате лизнуло йому шию й у самісеньке вухо дихнуло теплом. Домбо сіпнувся. Він і незчувсь, як до нього причибиряв Корі.
Коли Павел побачив згарище, в нього перед очима зринули зелені пагорби Козниці та мальовнича долина, гірські хутірки, що обсіли видолки, мов бусли гнізда; старі букові ліси, ясени, осики, тополі та сторічні дуби.
З диких джунглів учувся рідний голос старого Балкана, спалахнули вогнем його орлині очі, заграла на вустах усмішка. «Чи живий то він? — стислося серце в Павла. — Досі ніяких слідів. Але якщо живий — то я його знайду!»
Несподіваний постріл неначе навпіл розпанахав тишу, й над деревами заспівала куля. Луна покотилась, покотилась і стихла.
Домбо смикнув за налигач і сховався позаду Корі. Павел метнувсь уперед і впав під дерево. Альварес перелякано заметляв головою й пірнув у кучугуру вогкого торішнього листя.
— Лягайте на землю! — тривожно гукнув Павел.
Альварес поплазував до поваленого стовбура. Домбо потяг Корі за опасистий баобаб і заходився обережно визирати з-за дерева.
— Це на нас нападають? — злякано прошамкотів Альварес.
— Хто його відає! — озвався Павел. — Може, й на нас. Мабуть, бури вирішили пограбувати своїх гостей. Вони в мене одразу викликали підозру… Обережно, стріляють з гаю навпроти!
— Бури! Так, вони вистежили нас! — розгублено жебонів Альварес. — Не залишається нічого іншого, як здатися…
З гаю донесло вітром сердиті вигуки.
Знову глухо гримнули постріли. Але цього разу, здається, куди ближче. Голоси стало чути виразніш.